Чи знаєте ви, що таке підпільний госпіталь? Вони знають і не забудуть, допоки живі. Ті, що рятували поранених майданівців і стояли разом із ними на cмepть

Це було п’ять років тому.

Час, коли дорослі люди, як діти, вірили, що вони можуть все. І реальність прогиналася під цією вірою.

Невеликою групою людей вистояти ніч під натиском загонів спецпризначення. Можливо?

Виявилося, що так.

Прорватися автобусами до Києва, коли дороги перекриті. Можливо?

Знову так. Знайти без грошей потрібні ліки. Можливо? Так.

Організувати підпільний шпиталь, в якому поранених будуть таємно оперувати хірурги у вільний від офіційної роботи час. Можливо?

Можливо.

Це було настільки неймовірно, що, здавалося б, можна навіть підніматися вгору по Інститутській під кулями і вижити.

Але ні. На жаль, ні.

Цей матеріал Викторія Герасимчук присвятила річниці тих подій Він про рятівників, які зробили все, аби на цій землі залишилося живими якомога більше ідеалістів та мрійників. Проте й досі думають, чи не могли вони зробити ще більше.
 
Підсвічники

30 листопада 2013 зі мною відбулося те, що, мабуть, й з усіма. Я прокинулась і побачила, що сталося на Майдані вночі. Разом з подругою ми захопили деякі продукти і поїхали в центр, — говорить лікарка-педіатр Катерина Корнійко.

Катерина є однією з найвідоміших волонтерок Майдану, вона також стала героїнею фільму “Зима у вогні”.

На Михайлівській площі на той момент було вже дуже багато людей.

У соборі біля ікони Святої Варвари висів маленький клаптик паперу, на якому було написано: “Медпункт”. Я підійшла, там було всього двоє людей — дівчинка і хлопчик.

Я підійшла до них, запропонувала допомогу, такий був наш початок. — згадує Катерина. — Дівчинка виявилася студенткою Медичного університету Анною Волоховою, з якою ми пройшли весь Майдан разом до кінця.

Також там були Віталій Василенко і Олександр Пивоваров. Разом ми створили маленьку організацію — Михайлівські медики

Не знаю, чи були ми першою організацією медиків-волонтерів на Майдані, — можливо. Медслужба Майдану в Будинку профспілок з’явилася пізніше, і ми були від них трошки окремо.

Спочатку емблемою організації був червоний хрест на білому тлі, потім до нього додали маленьку свічечку — щоб не дублювати емблему Товариства Червоного Хреста.

“Тарас Логгінов називав нас підсвічниками”, — згадує Катерина.

Тарас Логгінов є волонтером Товариства Червоного Хреста України з 95-го року. Під час Майдану він став командиром загону першої допомоги (того ж таки Червоного Хреста).

Також він є засновником “Компасу” — це легендарна київська молодіжна організація, що проводить дитячі табори, походи та тренінги з виживання та інших важливих навичок, які має здобути хороша людина.

Він брав участь у пошукових роботах після землетрусу у Вірменії в 1988 році. За освітою Тарас — інженер лісового господарства.

Майдан для мене почався з того, що мої рідні з мене сміялися: “Тато параноїк, готується до війни”. Ну а потім почалося — тато, дай каску, тато, дай жилетку”, — сміється Тарас.

Його участь у Майдані як волонтера домедичної допомоги почалася 1 грудня:

“Ми всі разом пішли на демонстрацію — родина, друзі, сусіди. Я взяв з собою все, що в мене було — дві жилетки, каску, рюкзак-аптечку. І все це згодилося по повній програмі”, — говорить Логгінов.

Щільна завіса сльозогінного газу, через яку проступають силуети “беркутів”, що раптово пішли в атаку і кинулися бити кожного зустрічного — хто був 1 грудня на Банковій, не забуде цієї картини.

Тепер ми знаємо, що це був загін харківського “Беркуту” під керівництвом Владислава Лукаша.

В якості постраждалих по цій справі проходить 67 людей, насправді їх було більше сотні.

Ми йшли з Майдану по Інститутській, коли побачили, що на Банковій відбувається якийсь двіжняк. Сунули туди свої п’ятаки. Зрозуміли, що треба лишатися, — згадує Логгінов.

На Банковій разом з ним було близько десяти волонтерів: “Це мої сусіди, мої знайомі, мої діти, друзі моїх дітей. Всі свої, “компасовці”.

Вони побачили, що на сходинках одного з будинків (це була Банкова, 3), медики надають людям допомогу.

— Ми підійшли і запитали: “А ви хто?”. Вони відповіли: “Ми лікарі”, — згадує Тарас. — Ми відповіли: “Дуже добре, ми вам будемо підносити поранених, ви — надавати допомогу, а потім ми — відносити їх до швидких”.

Так вони познайомилися з Катериною Корнійко та її колегами.

У нас сформувалася суперова команда. Хлопці з Червоного Хреста взяли на себе евакуацію, заводили і виводили людей, — розповідає Корнійко.

Разом з нею був ще один лікар — Олександр Кондратюк, який потім загинув на війні (20 січня 2015 року біля Донецького аеропорту. До війни він був лікарем-педіатром, на війні — начмедом батальйону. На момент загибелі Олександру було 32 роки).

Потім “Беркут” підійшов надто близько, і медики почали відступати.

Коли пішов газ, до нас бігли люди, але з допомоги в нас була лише вода, якою ми могли промивати очі, — згадує Катерина Корнійко. — Цю воду нам виносив хлопчина, який мав в цьому під’їзді хостел.

В якийсь момент “Беркут” пішов в атаку — це було жахливо, нас не чіпали, але побили колег з іншої сторон будинку письменників. Цей хлопчина, який виносив нам воду, відкрив під’їзд, і ми перемістилися туди.

Тарас Логгінов також згадує цей момент:

Якийсь хлопець відкрив нам свій під’їзд. Ми встигли затягнути туди поранених, в тому числі двох журналістів і діда з авоською, в якій лежали пакет кефіру і булочка. Він йшов з магазину, побачив натовп і вирішив подивитися, що відбувається. Йому пробили голову.

Катерина розказує, що в неї лишилися фотографії цього під’їзду — криваві стіни зі шматками бинтів.

Логгінов згадує, що цей же хлопчина, який відчинив під’їзд, потім виніс волонтерам велику пачку вати і кастрюльку з водою теплою, щоб промивати рани.

А потім ще виніс простирадло. Ми червоним скотчем зробили на ньому хрест і вивісили його, як прапор.

До нас прибігла дівчина, у якої в нозі позастрягали маленькі шрапнельки, прорізавши джинси. Нога кровить, а дівчинка молиться: “Не ріжте джинси, будь ласка, бо мене мама вб’є”, — розповідає Катерина.

— “Беркут” зупинився біля Інститутської — іти далі було неможливо, бо на Інститутській всі, хто міг, або колупали каміння, або передавали його, або кидали — від каменів не було видно неба.

Ми відтягували всіх поранених за будинок на розі Банкової та Інститутської, і звідти їх вже забирала швидка. Ось так ми працювали 1-го грудня, — розповідає Логгінов. — Десь до 20-ї години.

Логгінов пригадує, що 1 грудня вони також вперше зустрілися з Мотохелпом — це волонтерська організація, яка в мирний час допомагає водіям двоколесного і не тільки транспорту, а під час Майдану також надавала першу допомогу усім постраждалим.

Кілька волонтерів Мотохелпа вийшли на Майдан як рятувальними одразу після розгону Майдану 30 лютого.

Основна команда — 8 людей — вийшли після побиття на Банковій, — розповідає голова МотоХелпу Дмитро Буренін. — В нас був вибір: йти як рятувальники або йти як учасники акцій протесту.

Ми вирішили, що з нас буде більше користі, якщо ми підемо як команда рятувальників. В нас був досвід надавання допомоги при ДТП — як волонтери ми працюємо вже 12-ий рік.

Були правильні аптечки, навіть радіозв’язок і рації. Психологічно теж були трохи підготовлені. Звісно, не до того, що було 18-19 лютого… Але загиблих та поранених ми до Майдану бачили багато.

Також 1 грудня на Банковій познайомилися між собою Тарас Логгінов і Євген Найштетік (який трошки пізніше створить перший підпільний госпіталь для майданівців), і обидва познайомились Генадієм Друзенком, який в той день заліз на трактор, яким протестувальники на Банковій намагалися тиснути на шеренгу бійців ВВ.

До кінця тижня в розпорядженні Тараса було близько 40-50 волонтерів, а сам він став командиром загону першої допомоги Товариства Червоного Хреста України, куди згодом також увійшли і Мотохелп і Волонери-Медики (організація, в яку виросли Михайлівські медики).

На той момент, крім Червоного Хреста, Мотохелпу та Волонтерів-Медиків, на Майдані працювали також поодинокі медики, які приходили і допомагали, коли мали таку можливість.

Пізніше з’явилася Мальтійська служба допомоги, але вона опікувалися лише їжею. Починала формуватися Медична Служба Майдану.

Ми з колегами вирішили лишитися працювати у Михайлівському монастирі, — каже Катерина Корнійко. — Церква надала нам своє внутрішнє приміщення. Нас було четверо лікарів плюс велика кількість людей, які приходили і казали: ми хочемо волонтерити.

Катерина розповідає, що люди приносили, хто що міг — від касок до ліків:

“Пам’ятаю, заходить бабулечка, років 70-80, відкриває такий старенький гаманець на застібці, а там таблеточки лежать — валідол, анальгін, і все по кілька штук з упаковки немає. Тобто, це її ліки.

Я починаю плакати, кажу, не треба, у вас же останні, але вона просить: будь ласка, візьміть, це ж комусь знадобиться, ну що я ще можу дати? Тільки зробіть що-небудь, аби змінити той бардак, у якому ми живемо”.

Поступово медпункт наповнювався медикаментами, бинтами, з’явилися ящики для ліків, а потім навіть стелажі. Волонтери-медики чергували групами мінімум по троє, координувалися з Логгіновим.

Коли у Майдану з’явилися лідери — якщо можна так назвати тріо політиків, що оголосили про наявність у них плану дій — було сформовано і офіційну Медичну службу Майдану. Очолив Медслужбу Майдану Олег Мусій.

В принципі, це було правильно, що вирішили навести порядок і закрутити гайки. Вони (Олег Мусій та його команда — LB.ua) cказали: “Ми не знаємо, хто там приходить в якості медика-добровольця, і як він надає медичну допомогу, і які можуть бути наслідки. Тому далі це все безконтрольно відбуватися не буде”.

І вони вигнали усіх волонтерів-медиків з Майдану, — розповідає Логгінов. — Сказали, що лишаються лише вони — Медична служба Майдану, Червоний Хрест і Мальтійська служба.

Медслужба об’єднала багато чудових волонтерів, які надали допомогу майданівцям впродовж наступних місяців. Проте не у всіх склалися стосунки з керівництвом Служби.

Катерина Корнійко розповідає, що у Волонтерів-Медиків почали виникати конфлікти з Будинком профспілок: “Наприклад, пішли наші ребята на чергування, вийшли якісь люди з Профспілок і сказали віддати їм наші ящики з медикаментами. А наші волонтери взяли і віддали — це ж Майдан, всі свої.

Все це було не дуже зрозуміло. Взагалі в Профспілках працювало дуже багато хороших людей, класних медиків, волонтерів, проблема була тільки в якомусь костячку під егідою Мусія, які реально завдавали клопоту”.

Непідконтрольних офіційній медицині Майдану медиків вирішили вигнати саме тоді, коли вони на сцені Майдану отримали нагороди від Всеукраїнської ради захисту прав пацієнтів за допомогу людям на Банковій.

Нагороди тоді отримали 9 людей з Червоного Хреста, і 9 — з “Волонтерів-Медиків”, в тому числі Катерина Корнійко.

Представник Медслужби Майдану підбіг і почав кричати, що ці медики несправжні — ряжені та провокатори. Потім він почав вимагав, щоб всі “Волонтери-медики” залишили периметр Майдану.

Це було дуже неприємно, — згадує Корнійко. — І я не знаю, як би я відреагувала, але тут раптом хлопці з Червоного Хреста мене хапають, починають підкидати на руках і кричати: “Катя! Катя!”.

Тарас запропонував: ви й так працюєте з нами, давайте до нас.

Ці хлопці, які були в Профспілках, вважали себе новою владою, і займалися тим, що формували вертикаль, — коментує Євген Найштетік, який на той момент був віце-президентом Всеукраїнської Ради захисту прав пацієнтів.

Його в той день також вигнали за периметр Майдану — і робив це особисто сотник і власник видавництва “Наш Формат” Владислав Кириченко — так вони познайомилися, а згодом навіть потоваришували і робили спільні проекти.

На той момент медпункти були: у Будинку профспілок, за сценою в наметі, в “Глобусі” під мостом на Інститутській, в Жовтневому палаці, в КМДА — всі ці медпункти підпорядковувалися Медичній службі Майдану.

Також був пункт на Костьольній. Пізніше з’явився медпункт в Українському домі.

На вулиці Грушевського медпункт розташовувався в Інституті Історії НАН України. Але коли почалося протистояння, “Беркут” закидав цей медпункт гранатами. Тоді Червоний Хрест “попросився” до Парламентської бібліотеки навпроти.

Тарас Логгінов пригадує, що найбільше керівництво бібліотеки хвлювалося за свої коври

Це було досить смішно, — згадує волонтер Червоного хреста Олександр Черниш. — Спочатку ми розташувалися на сходинках. Тому що бібліотека була закрита. В нас з собою була вода в пластикових пляшках — для того, щоб промивати очі та рани. Один з наших волонтерів каже охоронцю: можна ми тут пляшечки у вас поставимо? Щоб вода в них не замерзла.

Якось слово за словом, він — це був Костя «Кук» — вставив ногу в двері і вмовив охоронця нас пустити. Спочатку виділили нам місце скраєчку. Потім весь перший поверх… В результаті там була дуже сильна точка допомоги — навіть було кілька операційних столів і працювали професійні медики, які допомагали тим, кому можна було допомогти на місці.

Сам Олександр Черниш за професію — айтішнік, на Майдан прийшов, як і більшість героїв нашого тексту, 30-го листопада.

“В мене не було ніякого конкретного плану, я просто прийшов на Михайлівську площу. По дорозі купив коробку “снікерсів”, щоб якось людей підтримати. Нічого кращого чи світлішого на думку мені тоді не спало”, — каже Черниш.

19 січня (2014 року) ми винесли звідси близько 50 поранених, — згадує Логгінов, стоячи посеред вулиці Грушевського — там, де колись були барикада і катапульта, в що сьогодні вже досить важко повірити.

— Поранення були різні: гумова куля в оці, гумова куля в щоці, відірвана кисть руки. Поранення осколками — навіть коли світлошумова граната розривається, пластикові уламки можуть завдати пошкоджень. І в ній в принципі достатньо порохового заряду, щоб відірвати руку, наприклад, якщо в момент вибуху ти тримаєш її в руці.

Потім ще до цих гранат міліціонери почали примотувати скотчем шурупи.

Логгінов розповідає, що його волонтери виносили до швидкої Романа Сеника (одного з героїв Небесної сотні, що отримав смертельне поранення 22-го січня на вулиці Грушевського — LB.ua): “Хоча важко стверджувати це однозначно, адже ім’я в такій ситуації не запитаєш, особливо коли людина без свідомості”.

В якийсь момент стало відомо, що поранених потім арештовують в лікарнях. Женя Найштетік та інші хлопці почали організовувати підпільні госпіталі. В нас були їхні телефони, і частину людей ми відправляли туди.

Тих, хто був в дуже важкому стані, — звичайно, до державних лікарень, бо там у них було більше шансів вижити, — каже Логгінов.

В середині грудня був наказ від КМДА — всім стаціонарам і приймальним відділенням повідомляти про те, скільки в них є поранених майданівців, щоб надалі застосовувати до них репресії.

Багато кого забирали з лікарень, навіть не надавши їм допомоги. Це і стало триггером для створення неформальних лікарень, — розповідає Євген Найштетік.

Йому зателефонував Володимир Курпіта, який від спільних знайомих довідався про плани Євгена. Курпіта тоді був виконавчим директором Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ (скорочено — ЛЖВ). Він запропонував розгорнутися в їхньому офісі на Межигірській.

Коли почалися травми, сутички, жертви, мені зателефонував Женя Найштетік і каже: слухай, є така ідея — організувати підпільний госпіталь. Я кажу: ідею підтримую. Це було десь 20-21 січня, — згадує лікар-імунолог Федір Лапій, який був на Майдані з першого дня і отримав травми при розгоні 30 листопада.

Найштетік каже, що госпіталь вдалося повністю розгорнути за 8 годин.

Коли ми приїхали, вікна там вже були заклеєні, виносили столи, — розповідає Федір Лапій. — Ми почали думати, де що робити. Поклали на підлогу матраци — десь 12 штук. Потім зробили операційну — почепили лампу, застелили столи. Почали збирати ліки. Поразставляли препарати, перевірили, що в нас з перчаткам і крапельницями.

Розподілили обов’язки: хто надає допомогу, хто сидить за комп’ютером і координує доставку хворих та поранених, хто охорона. Нас було приблизно 15-20 людей. Кістяк — це ЛЖВ, були друзі і знайомі лікарі. Так я потрапив в команду заколотників.

Потрібно було підтримувати конспірацію: двері і вікна були щільно заклеєні, лишилася лише маленька дірочка, через яку спостерігав за вулицею черговий — бо як раз цією вулицею на Нові Петрівці їздив “Беркут” і всі інші.

Далі “підпільники” визначили, хто буде координатором на Майдані, щоб забирати людей до госпіталю. Знайшлися люди, які відгукнулися і сказали, що вони мають можливість розкласти сидіння у власних авто,, накрити ковдрами і вивезти людей з Майдану. Але обов’язково мали попередньо повідомити про це госпіталь.

Десь о 12 вирішили лягти поспати, бо розуміли, що потім сну може не бути. А о 3 ночі — дзвінок. До нас везуть, — згадує Лапій.

Першого пацієнта звали Ростислав — це був “автомайданівець”, якого побив “Беркут” у Кріпосному провулку.

“Занесли його на ковдрі — він такий скручений, побитий. Ми знеболили його, дивимося — плече чи то вивихнуто, чи то перелам. Можливо, є розрив печінки чи селезінки. А рентгена у нас нема, тобто, перевірити ніяк”, — розповідає Федір Лапій.

Хлопець розповів, що його дістали з машини, затягнули у Маріїнський парк і стрибали по ньому, — продовжує Лапій. — Тобто, перелом цілком ймовірний.

Я подзвонив Олегу Пилипчуку — це травматолог з лікарні на Богатирській. Попросив його приїхати подивитися. Він приїхав, каже — вивих. Але не чутно праву легеню. І треба робити рентген, УЗД. Але все, що ми могли — це лише контролювати тиск, бо якщо почне падати тиск — значить, є внутрішня кровотеча.

Зрештою Ростислава переправили в лікарню в Обухові на обстеження. Рентген показав перелом ребра, воно пробило легеню.

Після Грушевського наступив період затишшя. В госпіталь привозили здебільшого контужених або тих, хто надихався диму від шин на Грушевського. Хтось перемерз, хтось кашляв.

Потім Найштетік десь роздобув портативну рентген-установку. Але швидко її забрав в інше місце — він розгорнув ще один підпільний госпіталь у підвалі книгарні видавництва “Наш Формат” на бульварі Шевченка.

Новий госпіталь Найштетік відкрив разом з Владом Кириченком, який виганяв його за периметр Майдану.

Ми вирішили перегрупуватися, тому що приміщення ЛЖВ було дуже незручним — єдиний вихід через сходи, ментівка поруч, — пояснює Найштетік. — І тоді Владислав Кириченко, власник “Нашого формату”, запропонував відкрится у нього у видавництві.

Це було чисте підпілля — підвал. Також поруч були підстанція “Медікома” і 18-та лікарня. “Медіком” допоміг — в нас був один випадок реанімації, ми ввели противоправцеву сироватку, і на неї в пацієнта почалася серйозна анафілактична реакція.

Наші лікарі не справлялися, і тоді ми викликали “Медіком” просто як швидку допомогу. В інших випадках справлялися самі.

На рентген була величезна черга — адже його не було більше в жодній майданівській установі.

“Ми переправляли пацієнтів з вже встановленими діагнозами за межі Києва, в тому числі, до Київської області. Були домовленості з головними лікарями”, — розповідає Найштетік.

Загалом у госпіталі “Нашого формату” працювало близько 65 лікарів і медсестер, була своя аптека, два операційних столи. В якийсь момент їх хотіли накрити — і вислали для цього групу тітушок. Але Самооборона Майдану до нас приставила охорону, і вони цих титушок погнали по проспекту Перемоги”, — каже Євген.

18 лютого зранку ми були в Маріїнському парку, — згадує Олександр Черниш. — Все було більш-менш спокійно до спроби штурму в районі Арсенальної.

А найбільша жесть почалася, коли “Беркут” пішов в атаку у Кріпосному провулку. Було дуже багато побитих з надзвичайно важкими пораненнями. По декому було видно, що вони не виживуть.

На питання, скільком пораненим йому довелося надати допомогу в той день, відповідає, що, звісно, не пам’ятає точно, але ближче до сотні.

Катерині Корнійко в той день вдалося прорватися крізь оточення “Беркуту” до стін Верховної Ради, де лежало багато побитих майданівців.

Вона згадує, що надавала їм допомогу, коли побачила рух біля одного з автозаків, в якому міліція тримала поранених.

“Біля автозаку стояв міліціонер, який нікого не підпускав. І якась бойова жінка схопила його прямо за інтимне місце, таким чином його відтягнула в бік і відкрила двері автозаку.

Ми з нею разом заскочили всередину до поранених і зачинилися.

Крім поранених всередині було два міліціонера, я сказала їм: “Я медик і я тут, щоб надати людям допомогу”.

Мені дозволили, спочатку я забинтувала одного з поранених. Потім потрібно було надати допомогу іншому, в якого були дуже серйозні опіки. Мені довелося відкрити нашатир, і тут я зрозуміла, що це моя можливість створити для міліціонерів таку ситуацію, коли вони не зможуть перебувати в цьому автозаку — бо вони відреагували на нашатир дуже різко.

Я ніби випадково пролила всю пляшечку, запах був дуже сильний, прибіг їхній начальник: “Що відбувається? Ви взагалі хто така?”

На щастя, в Катерини з собою було посвідчення Червоного Хреста. І їй вдалося вмовити “Беркут” відпустити разом з нею та колегами близько 20 поранених, які перебували в оточенні.

“Найстрашніша ніч”, “найважча ніч”, “найжахливіша ніч” — так говорять про неї ті, хто лишився на Майдані з 18 на 19 лютого.

18-го лютого ми працювали біля Стели, виносили поранених, — розповідає голова Мотохелпа Дмитро Буренін. — Було багато постраждалих з опіками — ми не могли їм особливо нічим допомогти, тільки евакуювали до швидких.

Поранених було дуже багато. “Був хлопець з вогнепальним пораненням — одну дірку затисли руками, а з іншою нічого не могли зробити, оскільки це було поранення в живіт, — згадує Буренін.

— Принесли його на перехрестя, де швидкі стояли, а швидких нема — повезли інших поранених. Почали нести його самі вгору по вулиці, там зустріли швидку, завантажили його. Але він не вижив. Це був герой Небесної сотні Віктор Швець”.

В мене при кожному штурмі було відчуття, що зараз нам дадуть по голові, — каже Буренін. — Взагалі не знаю, як Майдан вистояв. За логікою речей, нас мали дотиснути в ту ніч.

Чому цього не сталося — для мене залишилося загадкою. Коли ми побачили, як тікають силовики — це було щось неймовірне, таке лише в коміксах буває.

Станом на ранок 18 лютого госпіталь на Межигірській було частково згорнуто — пацієнтів було мало. Але був список медиків, готових приїхати за потреби.

Федір Лапій згадує, що дуже багато його колег хотіли допомагати, і з радістю погоджувалися примкнути до групи лікарів у підпіллі.

Почалася “Мирна хода”, і ми всі в прямому ефірі дивилися, що відбувається. Як тільки стало зрозуміло, що будуть жертви, ми всі поїхали в свої госпіталі. Тоді ж метро припинило роботу, були жахливі корки. Ходили чутки, що перекриють мости, оголосять комендантський час. До Межигірської мені вдалося дістатися тільки о 9 вечора, — згадує Лапій.

Протягом години лікарі розгорнули госпіталь.

З Маріїнки привозили побитих, в декого були вибиті очі. В одного хлопця з Маріїнського — повністю розквашене лице. Сказав, що мент просто бив його по голові молотком.

Хлопець з Харкова лежить, голова вся побита. Дзвонить телефон. “Це бабуся. Мені капець”.

Потім пішли опіки і прострелені кінцівки. Горів будинок Профспілок, привезли хлопця, який впав з п’ятого поверху на сітку.

“Він весь в синцях, каже, впав, лежу, а тут знизу “Беркут” підійшов. Чую, один каже про мене: “О, він живий, зараз піднімуся і скину, тут доб’єм. Я як скочив, як побіг по сітці вздовж Будинку Профспілок, добіг до кінця, там впав на наших, мене підхопили і привезли сюди”, — переповідає Федір Іванович історію хлопця.

Це була найтяжча ніч. Чесно кажучи, в якийсь момент почали труситися ноги та руки. З Жовтневого привезли хлопця в прострації. Сказав, що офіцер дістав пістолет і вистрелив його другу прямо в груди, — згадує лікар.

Деякі поранення були дуже важкі. Лікарі відганяли від себе думки про те, що вони будуть робити, якщо хтось з постраждалих помре — викликати міліцію? Викидати тіло на вулицю? Але, на щастя, всіх пацієнтів вдалося врятувати.

Привезли дядька — обсмаленого, обпаленого, забинтованого через груди. Ми його попросили посидіти — в нас все було зайнято, приносили на ковдрах людей з опіками і вогнепальними пораненнями, — згадує Лапій.

І продовжує:

Отак цей дядько сидів-сидів, а потім хлопці почали його розмотувати. Бачимо — в нього біля лопатки дірка і шмат м’яса вирвано. Ну, хірурги подивилися, не зрозуміло, що це, але можна продезінфікувати та защити.

І тут дядько питає: “Хлопці, а що в мене за гуля в шиї?” “Яка гуля? Була вона раніше?” “Ні, раніше не було”. Тут вже весь шпиталь збігся дивитися — на шиї щось тверденьке і рухається. Дістаємо — а це куля… От та, що мотори пробиває.

Дядько в сорочці народився. Він був в бронежилеті, а коли стріляли по ньому, то відвернувся спиною і нахилився вниз. Куля під шкірою пройшла і в шиї застрягла. Якби він стояв — капець був би, — каже Лапій.

Ну, ми в пакет йому поклали кулю, промивши спиртиком, — продовжує Лапій. — Він собі сміється, ми налили йому трохи спирту, пішли до інших пацієнтів.

Вони йшли нескінченним потоком. Батьки дзвонять: “Фєдя, ти не там?” “Ні, я вдома”. В якийсь момент я дійсно поїхав додому ненадовго, вертаюся, питаю: “Як наш пацієнт?” “Сидів тут, — кажуть. — Плакав. Дійшло”.

Тим часом група волонтерів Червоного Хреста, до складу якої входив Олександр Черниш, намагалася потрапити на Майдан:

Ми спробували спуститися Інститутською, але потрапити на Майдан не змогли. Залишилися за спинами бійців внутрішніх військ, “Беркута” і СБУ. Почалась наступна фаза протистояння, ми надавали допомогу здебільшого ВВшникам.

Черниш згадує, що поранення в них були переважно неважкі: “Пам’ятаю, вони намагалися отримати якусь подряпину, щоб “скипнути” і посидіти.

І таких поранених в якийсь момент зібралося людей двадцять. Поки не прийшов їхні командир і не погнав їх назад в стрій.

Але траплялися і серйозні поранення, декого з бійців забирала швидка. Одного хлопця забрала — в нього було щось з ногою, і він дуже радів тому, що для нього все закінчилося”.

Взагалі бійці ВВ не дуже рвалися в бій, — продовжує Черниш. — Але були й інші підрозділи. Пам’ятаю, як біля нас промарширував підрозділ з важкою стрілковою зброєю, кулеметами — вони йшли на штурм Будинку профспілок. Було дуже страшно.

20 лютого ми були на Інститутській, але вже потім, після.

Тарас спеціально нас маринував — в хорошому значенні, не хотів, щоб ми собою ризикували, — згадує Буренін. — Там більше, що один з волонтерів Червоного Хреста на той момент вже отримав поранення на Інститутській — Роман Котляревський. Куля снайпера потрапила йому в стегно, і пощастило, що саме в стегно — Роман в цей момент саме підвівся на ноги.

Катерина Корнійко була в одній групі з Романом Котляревським. Вони піднімалися Інститутською до готелю “Україна”, на той момент снайпери вже стріляли:

“Почалася паніка, всі біжать в різних напрямках, кричать, всі стріляють. Кук тоді керував нашою групою, він сказав: “Так, зараз все серйозно, робимо перебіжки між деревами, хлопок — перебіжка, хлопок — перебіжка”.

В якийсь момент кричить Рома, я підбігаю, там вже купа людей. Кругом у світі, коли страшно, люди тікають, а українці, навпаки, сипляться до купи. Роману прострелили ногу як раз коли він біля Устима Голоднюка присів”.

Коли стрільба закінчилася, Логгінов направив до готеля “Україна” загін Мотохелпу. Там вони допомагали медикам і стримували паніку.

Потім нас попросили винести загиблих, — розповідає Буренін. — За родом нашої волонтерської діяльності ми часто стикаємося з загиблими, не впадаємо від того у ступор. Але ми не очікували, що будемо нести загиблих від готелю Україна аж через весь Майдан.

Це було дуже важко емоційно. Люди зробили живий коридор, хтось плакав, хтось молився, падав на коліна. Всі кричали: “Героям Слава!”. Було так враження, що це єдиний організм, і його частина померла.

Федір Лапій згадує, що 20 лютого такої кількості пацієнтів в підпільному госпіталі вже не було: “Хоча ми були готові, чекали в госпіталі. Справа в тому, що зранку 20-го, коли почалися розстріли, багато лікарень нарешті заявили, що їм пофіг на керівництво, вони приймають пацієнтів.

Почався переломний момент. Академія медичних наук заявила, що вони приймають усіх поранених. Де ви раніше були? Тепер всі герої”.

21-го лютого Янукович втік, і ми почали згортатися. Потреби в існуванні підпільного госпіталя більше не було. 22-го виписали останнього пацієнта — “афганця”, пораненого гранатою, — каже Лапій і продовжує:

“Я повернувся додому, закрився в кімнаті і вперше за три місяці випив алкоголь — весь Майдан не пив — щоб ДАІшникам не було до чого причепитися.

А потім три години ридав”.

Тарас Логгінов одразу після Майдану зразу почав створювати загони швидкого реагування в усіх великих містах України, їздив на Донбас з гуманітарною допомогою.

Олександр Черниш встиг посидіти “на підвалі” у Донецьку, коли поїхав туди з місією Червогого Хреста.

Євген Найштетік та Геннадій Друзенко разом заснували Перший медичний шпиталь ім. Пирогова, про який ми багато писали. Наразі, правда, Найштетік вже не має до нього стосунку (він розвиває свій бізнес), та й Друзенко пішов у політику.

Федір Лапій, як і раніше, працює в Інституті Шупика, допомагає дітям, займається просвітницькою роботою.

Володимир Курпіта з ЛЖВ пішов на державну службу — керує Центром громадського здоров’я.

Олег Мусій не просто так займався побудовою владної вертикалі — після Майдану він очолив Міністерство охорони здоров’я. Щоправда, там йому вибудувати вертикаль не вдалося, і дуже швидко він пішов у відставку, а потім — продовжувати свою політичну діяльність у Верховній Раді.

Катерина Корнійко рік тому переїхала жити в США — до свого чоловіка, з яким вони познайомилися на прем’єрі того самого фільму “Зима у вогні”.

Тарас Логгінов каже, що, звісно, думає про те, що можна було зробити інакше. “В мене тепер звісно значно більший досвід, і думаю про те, як можна було організувати нашу роботу. Хоча це безглуздо, адже в кожній новій ситуації все по-іншому”.

“Звісно, я часто згадую ці події, — каже Олександр Черниш. — Наприклад, на Кріпосний провулок я більше не ходжу. І Маріїнський парк для мене не місце для прогулянок. Був після того в Будинку офіцерів — потім всю ніч були флешбеки, згадувалися поранення ці жахливі…

Інколи думаю, а що було б, якби я щось зробив інакше? Можливо, врятував би ще когось? А, можливо, й ні. Буває, лежу вночі і прокручую це все в голові”.

Джерело

Share