Чотири фото десантника Чайки, повного кавалера ордену Мужності: до роковин бою під Логвиновим, де було страшніше, ніж у ДАПі

Чотири фото десантника Чайки: роковини бою під Логвиновим, де було страшніше, ніж у ДАПі.

Про Павла Чайку у Новинарні написав Олексій Мочанов, армійський волонтер, блогер, автогонщик

12 лютого 2019. “Робочій” фотографії Павла Чайки – рівно чотири роки. Вичавлений як лимон. Дощенту.

 

Зроблена вона після 11-годинного виснажливого бою під Дебальцевим, біля маленького населеного пункту Логвинове, за 7,5 км від Миронівського Хреста.

“Парадне” фото десантника зроблене через півроку, у День Прапора. Серпень 2015.

І “народногеройське” від Романа Ніколаєва.

 

І в новій парадці десь на заході, де героям завжди раді.

Я іноді буваю у школярів і студентів з мотивуючими виступами, спілкуємося з молоддю. Дехто хоче продовжити навчання у військових вишах, отримати спеціальність і взяти до рук зброю. Захищати Батьківщину, Країну, Народ, Конституцію, територіальну цілісність Держави.

Але мало хто в юному віці усвідомлює, про що мріє, про що мова і як воно насправді.

Показую дві фотки. Одного й того самого бійця. Контрактника Паші Чайки.

Кажу: як правило, коли люди думають про десантників і уявляють їх собі – вони малюють собі образ із другої фотографії. Ошатний, чистий, красивий, цілеспрямований, вольовий і успішний боєць, у формі “з голочки”, береті, в орденах-медалях, погляд не відвести!

Але таким десантник буває вкрай рідко. На роботі він – як на першому фото.

Навантажений, натруджений, але гордий, змучений, який пережив, надивився, настріляв, накидав гранат і розрядив не по одному колу все, що було з собою і що вдалося дозарядити-перезарядити, який піднімався в атаку, йшов на штурм, повз під зустрічним вогнем, який виносив із-під обстрілу поранених та вбитих друзів, втомлений і змучений, іноді знесилений уже після того, як все скінчилося. І не завжди скінчилося – твоєю й нашою перемогою.

Іноді воював-воював, бився-бився, намагався-старався, стріляв-біг, повз-лежав – а ще й відгребли в даному конкретному випадку.

Своє завдання виконав, а “суміжники” не змогли, не подужали. І нічого не вийшло. Буває і так.

І це ще на світлині не чути, як десантник пахне. Гаром, потом, болотом, чужими страхами і своєю люттю, збройовим мастилом і згорілим порохом, вихлопом броні й адреналіном.

Якби комп’ютерні ігри передавали запах – впевнений, що в “войнушки-стрілялки” рубалося б набагато менше ботанів і планктону біля монітора.

Війна пахне – лайном. Нечистотами. Гидотою.

Захисники, воїни – трансформують цей запах в аромат Героїзму.

Але і Героїзм – не запашний. Зовсім.

Немає у війни ні романтики, ні привабливих сторін.

Все хороше – всупереч і наперекір, а не завдяки.

Війна – це смерть і руйнування, а не красива парадна картинка. Запитайте Чайку.

Я запитував.

А ще я питав у кавалера орденів “За мужнiсть” всіх трьох ступенів, Павла Чайки, чим Мужність першого ступеня відрізняється від Мужності другого й третього. Далі пробіг-просунувся, більше вистріляв, більше кричав, сильніше поранений?

Нічим.

І певно, правильно було б мати просто орден “За мужнiсть”. І давати його стільки разів, скільки разів людина вчинила реальний Подвиг. Хоч десять, якщо такий унікум безззстрашний-відчайдушний знайдеться. І безсмертний.

Або чотири “Мужності” – Герой. П’ять – двічі Герой.

Але не сортувати Мужність, як вермішель або тушняк.

Про події під Логвиновим журналісту Віолетті Кіртоці розповідав сам Павло Чайка:

“12 лютого ми виїхали на зачистку Логвинового, поблизу Дебальцевого. Бій почався о шостій годині ранку, близько одинадцятої ми звідти всіх вибили, зайняли село і чекали інші підрозділи. Нас попереджали, що можуть вийти танки. І незабаром з боку Горлівки підійшли сім російських машин.

Вони просто «змели» нас із зайнятих позицій, адже ми були тільки на БТРах. Один із них розбили прямим влучанням. У нас було багато поранених, загинув мій друг, прапорщик Вова Суслик…

Чому до нас ніхто не прийшов в підкріплення? Це питання залишається без відповіді.

Вибиралися ми з Логвинового під щільним обстрілом. По нас безперервно стріляли танки, які перебували всього за кілька сотень метрів…”

Цей бій під селом Логвинове Павло називає найстрашнішим. І це каже людина, яка двічі побувала в Донецькому аеропорту!

Його, що повернувся з-під танкового обстрілу і ще не вмився з дороги, тоді сфотографував командир батальйону, лицар ордена Богдана Хмельницького всіх трьох ступенів Максим Миргородський (зараз Майк – комбриг 95-ї житомирської десантної бригади).

Обличчя бійця, як і вся форма, повністю в грязюці. Тільки очі світяться. У них стільки болю…

“Всередину 80-го БТРа я завантажив двох поранених, – згадує події того дня Чайка. – Тіло старшого прапорщика Володимира Суслика ми теж забрали.

Мені місця вже не залишалося. Пораненого сержанта попросив: «Тримай мене за ремінь, щоб я не впав». Стояв між колесами (так розташований люк БТРа).

Ми їхали через болото. Було близько третьої години дня. Весь бруд летів на мене.

Якби я стояв на повний зріст, стирчав би над БТРом – високий же. Тому зігнувся, як міг. Та ще командувати треба було.Кричав водієві: «Жми! Головне, щоб ми не сіли в болото!!! У нас поранені, вбитий!!! Якщо застрянемо, не винесемо їх звідси!!!»

На щастя, болото проїхали. Тут я бачу три танки. І розумію: вони не наші. Танки відкрили по нас вогонь. Я бачив кожен постріл, чув, як по броні стукають осколки…

Одним пострілом нам зрізали вихлопні труби. Наступний пройшовся по верху БТРа. Трохи нижче – і все загинуло б… Поки ми не перестрибнули дорогу і не сховалися з іншого боку, танки продовжували по нам стріляти…”

Share