Старого портфельчика дуже шкода… Пpoщaємocя із Жванецьким: він мав знайти якийсь інший вихід, не настільки прямолінійно ганебний

ЯК ПОПРОЩАТИСЯ З М.М. ЖВАНЕЦЬКИМ.

Цей пост написав відомий журналіст Сергій Тихий на своїй сторінці у Facebook. Він співзвучний з тим, що думають про ганебну подіюбагато громадян України.

Попеджали ж: цей перехід буде важким, мало кому з нас доводилося переживати подібне, коли треба відмовлятися чи починати дивитися по інакшому ледве не на все, що нас оточувало з дитинства, з чого ще вчора складалося наше життя.

Уявіть собі — попереду кожного з нас лежить незвіданий простір, який треба заповнити всім новим — новими кумирами, зразками для наслідування, книгами, фільмами, сенсами…

Цей простір і є нова Україна, яка й творить навколо себе атмосферу своєї власної культури, а також власного права визначати, що є в рамках пристойного, а що — поза ними.

Такий, без перебільшення, подвиг душі далеко не всім з нас буде по силах, багато хто залишиться назавжди сам на сам перед порожнечею. Уже залишився.

Михайло Жванецький отримав ганебну висюльку з рук Путіна — вбивці, ката, Каїна, міжнародного злочинця.

І це уже без жартів, нехай найдотепніших. Як так?

Звісно, класика цілком свідомо поставили в незручне становище – як йому відмовитись від такої «честі»?

Хоча, навряд чи відмова чимось серйозним йому загрожувала – 85 років, стос лаврових вінців на чолі і в шафі, хто ж йому щось зробить, коли він за життя став пам’ятником самому собі…

Натомість, він поставив у незручне становище всіх тих в Україні, хто щиро йому вірив і захоплювався його творчістю.

Звісно, хто його знає, що може трапитися в нинішній Росії? У зв’язку з чим, приносимо свої співчуття, як виховані люди. Але ж геній і злодійство таки не сумісні, як писав Пушкін.

І тому для нас очевидними є два висновки:

1. Не засуджуємо. Мабуть, 85-річній класик на таку подяку від нас заслужив.

2. Не захоплюємося. Відтепер він на це не заслуговує.

Особисто мені здавалося, що справжня величина, виток іронічної мудрості для цілих поколінь – він мав знайти якийсь інший вихід, не настільки прямолінійно ганебний.

Але сталося те, що сталося. То ж можемо уявити собі таку картину: стоїмо на борту корабля, який відходить від стінки, назавжди відходить, а М.М. Жванецький залишається на березі у натовпі собі подібних.

Старого портфельчика дуже шкода… Завіса.

Share