«Було страшно настільки, що неможливо описати словами — таких слів немає у жодній мові…» Український герой про майже неймовірний порятунок від ракети бойовиків

33-річному вертольотчику, який за кілька годин до цього доставив в польовий госпіталь поранених бійців з Іловайського котла, вдалося «перехитрити»  ракету, випущену з переносного зенітного ракетного комплексу (ПЗРК) під Волновахою.

Василь Мулік — Народний Герой України. Його знає практично кожен солдат і волонтер. Зараз він перебуває у складі миротворчого контингенту у Конго.

Саме звідти він розповів мені історію одного з найстрашніших днів свого життя.

Його монолог опублікував Олег Скрипник на Фейсбук-сторінці спільноти «Повернися живим»

«31 серпня 2014 р. Вони знали, паскуди. Вони точно знали, що я піду саме там, що у мене тільки два варіанти, як саме обійти Волноваху, щоб вийти на точку забору поранених. І, впевнений, вони передбачили обидва…

Суки.

Вони чекали — завчасно виставили пости. Чекали на «борт», що обов’язково буде йти за пораненими, на відомий їм майданчик.

І десь там серед соняхів і кукурудзи, біля того закинутого сільськогосподарського аеродромчика, напевне сидів терорист з ПЗРК чи кулеметом.

Мені. Було. Дуже. Страшно.

Страшно настільки, що це неможливо описати словами — таких слів немає у жодній мові…

Ні, страшно було не тоді, коли у вуха вдарив крик «бортача» (бортового техніка Серьоги Кужелюка): «РАКЕТА!!!».

Не тоді, коли час застиг, і я власними очима бачив, як по викривленій неправильній дуз до мене наближається яскравий білий спалах, тягнучи за собою вуаль димного сліду…

Страшно було не тоді, коли я «переламував» виючий від напруги «борт», і на голих інстинктах вганяв його у божевільний для «вісімки» крен під дев’яносто градусів… Порушив усі інструкції, але інших варіантів не було…

Страшно було не від власного скаженого крику: «АСО!!! АСО є*аш!!!». Не від оранжевих пульсуючих засвітів «теплових пасток», що розфарбували сутінки яскраво-полум’яними барвами.

Страшно було пізніше.

Страшно було, коли хрусткий під тремтячими пальцями пластиковий стакан з коньяком «по вінця», що його подав мені фельдшер після посадки у Новомлинівці, влився в мене одним-єдиним ковтком — без будь-якого смаку.

Страшно було, коли медсестра розминала скам’янілі від напруження плечі — без усякого натяку на еротику — приговорюючи тихенько, ніби відмолюючи чужий гріх: «Спокійно, хлопчику. Все добре, все минулося…». А моє серце продовжувало виламувати ребра адреналіновим ритмом.

Страшно було вже у Дніпрі, на базі, коли Сашко дивився на мене своїми сірими очима, раз за разом повторюючи: «Васька, як же ж добре, що ти втік від тої ракети…».

Страшно було, коли рівень рідини у літровій пляшці горілки падав, а я не відчував жодного натяку на сп’яніння.

Страшно було вдома — від власного чорного погляду у дзеркалі.

Страшно було, коли скидався ночами у ліжку — від стрибаючих в обличчя язиків жирного полум’я…

Мені було страшно.

Саме «було». Вже — ні».

Share