Чи згадали на форумі бандуристів у 2018-му розстріляний з’їзд кобзарів 1930-го? То була секретна страта за особистим наказом Сталіна. Щоб їх забули, неначе й не було

У Києві завершився Міжнародний форум бандуристів, повідомляє ZIK.

З ініціативи Української капели бандуристів імені Т. Шевченка (Північна Америка) спільно з громадською організацією «Нова країна», а також за підтримки Українського культурного фонду 19-23 жовтня у Києві проходила унікальна акція – культурно-мистецький проект Міжнародний форум бандуристів.

Ця подія епохальна тому що відбувається з нагоди відзначення 100 річного ювілею від дня створення в Україні оригінального мистецького колективу – Першої капели бандуристів Кобзарського хору (керівник Василь Ємець).

Про це повідомляє Школа кобзарського мистецтва ЦТДЮГ у Фейсбуці.

«Програма Форуму була надзвичайно цікава, – як для спеціалістів, так і для кожного пересічного свідомого українця. В програмі Форуму були заявлені: проведення науково-практичної конференції, презентація актуальних історичних мистецьких розвідок; ознайомлення з сучасними музичними, видавничими, документальними та візуальними проектами, які присвячені відновленню втрачених традицій музикування та інструментарію.

Визначна подія для капели з Північної Америки відбулася 21 жовтня, коли вони брали участь у Недільному Богослужінні Кафедрального Володимирського Собору. Учасники капели виконували духовні твори, серед яких «Херувимська» І. Бортнянського, «Достойно є», «Блажен муж» А. Веделя

Грандіозним завершальним акордом Форуму став спільний виступ української та американської капел бандуристів, який відбувся в театрі ім. І. Франко 22 жовтня 2018 р.

А тепер згадаймо інший з’їзд.

На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів.

Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів.

Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл…

Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…

Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки Української Молоді встановлене приблизне місце страти традиційних співців. Після юридичного оформлення відповідних документів, СУМ має намір ініціювати проведення повноважною комісією ексгумації та ідентифікації тіл замордованих лірників, кобзарів і стихівничих.

На місці злочину буде встановлено Пам’ятний Хрест.

РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ.

Шукати про нього бодай побіжної згадки в радянській пресі — марна справа, пише дослідник Микола Литвин на сайті На скрижалях.

Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії.

Що-що, а сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли: ще 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам «от Москвы до самых до окраин» спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати наші «доблесні» органи. І все ж правда про розстріляний з’їзд кобзарів та лірників уперто постає з попелу забуття.

Відомо, що у Сталіна та його різноплемінних посіпак була просто зоологічна ненависть до всього, що вирізняло українців як окремий етнос від інших пригноблених народів імперії.

Та якщо українську мову та українську пісню на перших порах свого панування комуна ще якось терпіла, то носії українського героїчного епосу — кобзарі були для неї кісткою в горлі.

Вже з перших днів утвердження на Великій Україні влади «робітників і селян» більшовики влаштовують справжні лови на сліпих і немічних народних співців й розстрілюють їх на місці, без слідства та суду.

1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі гинуть від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920-го — Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан.

А скільки їх, безіменних, безпаспортних, полягло під червонокозацькими шаблями, червоноармійськими та міліцейськими кулями, знає один лише Господь Бог…

І все ж кобзарську проблему більшовики у такий спосіб не змогли розв’язати — надто багато було тоді в Україні кобзарів, дуже любили та шанували їх люди.

І ЦК ВКП(б) вирішує змінити тактику — «спускає» на місця аж чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти — М. Л.), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність».

Тепер кобзарів уже не розстрілювали на місці, як раніше, їх зачиняли в холодній, не даючи їсти-пити, а інструменти знищували.

Та й це допомагало мало. Тоді кобзарів, як «невиправний націоналістичний елемент», почали нещадно гудити в пресі. Тогочасні газети зарясніли заголовками: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!».

Народові, який споконвіку кохався в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язують не лише «кудєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна», «кудєсніцу-домру» і «кудєсніцу-балалайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти їх не сотнями, а мільйонами!

Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства.

Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання».

Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи» і вперто воскрешала народну історичну пам’ять.

Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити.

З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР.

1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича.

«У середині 1930-х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє.

«Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія.

І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

В Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»:

«Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад.

Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували.

За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

Share