Чому аж тепер? Останній в’язень Сталіна 90-річний закарпатець, що відбув 25 років у ГУЛАГу, дочекався… реабілітації. Простіть нас, пане Іване!

Нацкомісія виправдала 90-річного закарпатця, що відбув 25 років радянських таборів.

Закарпатець Іван Мирон став першим, з кого Національна комісія з реабілітації зняла всі обвинувачення.

Досі він лишався єдиним, хто відбув 25 років таборів, і з кого не зняли обвинувачення в державній зраді.

Про це у четвер, 18 липня, повідомили у пресслужбі Українського інституту національної пам’яті.

“Закарпатець Іван Мирон цього року відсвяткував своє 90-річчя. Нині він – єдиний із Закарпаття, хто відбув у таборах ГУЛАГу усі 25 років, не попросивши про помилування, і єдиний, хто досі лишався обвинуваченим у “державній зраді”.

Іван Мирон став першим, з кого Національна комісія з реабілітації зняла всі обвинувачення, керуючись новим Законом України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, – йдеться в повідомленні, пише Новинарня.

Іван Мирон став одним із небагатьох українців, хто за життя дочекався таки офіційної реабілітації і, відповідно, – визнання державою правдивості своєї боротьби за вільну Україну.

Більшість із тих, чиї справи розглядала сьогодні Національна комісія з реабілітації, отримали цей статус посмертно.

За новим законом статус потерпілих від репресій отримали і діти репресованих, які на момент арешту батьків були неповнолітніми, і дружини “ворогів народу”, які часто після вироку чоловікам залишалися не лише без підтримки рідної людини, але і в повній суспільній ізоляції.

“Україна почала нову реабілітацію засуджених радянським режимом. Тішуся: першим реабілітованим за новим законом став Іван Мирон – член ОУН, учасник Норильського повстання, засуджений комуністичним режимом на 25 років ув‘язнення”, – написав на своїй сторінці у Facebook директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Як відомо, 27 червня закінчилось доукомплектування Національної комісії з реабілітації. За результатами подачі та добору кандидатур, Національна комісія складається із дев’яти осіб.

Інститут делегував до складу комісії Йосипа Зісельса, відомого громадського діяча, дисидента та правозахисника, співпрезидента Асоціації єврейських організацій та общин (Ваад) України, виконавчого віце-президента Конгресу національних громад України.

А історія Івана Мирона — неймовірна і драматична. Про неї написала Алла Хаятова в Opinion.

До батьківського дому в маленькому гірському селі Росішка він повернувся тільки 1976-го.

25 років – найкращих, найпродуктивніших для чоловіка, з 22 до 47 літ, минули в пекельних умовах сталінських таборів під коротким, але значущим грифом «строгий режим».

З Карпат через Львів у Харків, Новосибірськ, Красноярськ, етап по Єнісєю до Норільська, а далі «озерлаг», Іркутськ, Мордовія – географія тих «мандрів».

А починалася та історія в Карпатських горах, на Закарпатській Гуцульщині…

«Тут, у горах, люди завжди любили свободу. Такий у нас характер. І так тяжко нам то було, що як в рабство взяли, в кріпацтво. Та колективізація – чуже, як чиряк, рана, і боялися її.

У Святому Письмі сказано: плодіться і множтеся, живіть на землі й володійте нею. А якщо Бог дав щось, то до того дав і любов. А ж то біля хати, на твоїй землі, вклали чотири стопці – й оце дідове-батькове уже не твоє, а до праці ідеш як робітник, не до свого. Так втрачається любов».

Його арештували в травні 1951-го, разом з 17-ма іншими. Шістьом, серед яких був і Іван Мирон, дали найбільше покарання – 25 років суворого режиму (ще суворішим заходом був тільки розстріл), і він буде єдиним, хто «досидить» до кінця, бо так і не покається, через що не буде звільнений за амністією з нагоди смерті Сталіна.

Свої найтяжчі вироки, як-от за «вчинення терористичних актів», «контрреволюційну й антирадянську діяльність» та, звісно ж, «зраду Батьківщини» дістане за те, що боровся проти колективізації, не забажав іти в радянську армію та обороняв краян від поневолення «совітами», словом – був справжнім українцем, який не визнавав фактичну окупацію.

«Чи я міг скласти присягу армії ворога? Відповідь була очевидна. Тому і звернувся до хлопців, про яких знав, боротьба яких мені була зрозуміла», – так 21-річний Іван Мирон, який і раніше контактував з українськими повстанцями та здійснював певні завдання, перейшов у підпілля, став зв’язковим ОУН УПА в Карпатах і виконував завдання на території Закарпаття і Франківщини.

Іван Мирон отримав найважчі статті, бо ж саме він роззброїв охоронця сільради, відібравши карабін із набоями. А це – «бандитизм». За це – вирок за рішенням суду, котрий дотепер фактично був у силі.

Потрапивши як справжній бандерівець «до білих ведмедів», Іван Мирон втрапив у вир легендарного бунту в ГУЛАГу, піднятого саме українцями.

«Норильське повстання з чого почалося – з пісні! Нас вивели на нічну зміну (ну як нічну, тоді сонце вже не заходило, то ж за Полярним колом, той Таймирський півострів), половину зони вже перевели з робочої частини в житлову, і в них лишилася після роботи ще година до відбою, то вони пішли співати за барак.

Знаєте, хоч заспівати б, бо чи сумує українець, а чи радіє, то все хотів би співати.

То співають, і йде зміна конвою та кричить: “Замалчать!“ А хлопці співають! Конвойний взлився і чергу з автомата пустив, то одного волиняка й убив, декого поранив.

А ми на роботі почули це і знаємо, що коли стрілянина – то не просто, то когось мусили вбити. Взнали то й покидали всі роботу (будували будинки кількаповерхові), у двох таборах великих, 4-му і 5-му.

З того почалося повстання: ми не пішли у зону, лишилися на роботі, але працю лишили, покидали інструменти, а в самій зоні люди не йшли до роботи.

Так зробили забастовку, але то переросло в повстання, адміністрація повтікала з табору, нам видали тільки штрафний пайок, тобто голодний пайок, і один зі Східної України сказав: треба написати людям, які тут близько ходять, що нас голодом морять.

Андрій Скрипка (односелець, який ішов у одній з Мироном справі – прим. авт.) сказав: моментом зробимо. То взяли толі і рубероїду, написали, через вікна просилили і так показали людям, то вони припинили.

А забастовка тривала. Прилетів до нас заступник міністра кольорової металургії генерал Понюков, який раніше був начальником ГОРлага (государственные особо-режимные лагеря), тобто тих, де політичні в’язні.

На той момент повстали вже три табори: два ці, в яких по 4,5-5 тисяч в’язнів і жіночий, де 6800 ув’язнених (одна каторжанка потім ще в Бичків повернулася, я застав її ще).

Понюкова знали ще старі арештанти, бо ж ці табори почалися ще в 1934-му.

А повстання тривало. Вони хотіли вивести іноземців, виокремити німецьких військополонених, японських, мадярські були і жандарми, і військовополонені, та й інші.

Якби вивели, то, певно, з нами б розправилися скорше. Уже були сформульовані наші вимоги, бо ж той режим нас убивав.

Японці ж якимось чином домоглися, аби з них, іноземців, склали окрему бригаду. А потім і сказали адміністрації: їхні (тобто наші) вимоги справедливі, а не виконаєте – і ми не йдемо до роботи.

Вони кілька разів хотіли взяти нас штурмом, оточили зону, напали, більшість бараків захопили, попідпирали двері, але ми здійняли шум і рушили на них, що вони з великим страхом почали тікати, що браму не зачинили, і так тікали, що їхня ж пожежна машина розчавила одного майора. А інший заскочив у “запретную зону“ і зачепився за колючий дріт та так перелякався, що вистріляв всю обойму у власну ж шинелю.

Та так той штурм і закінчився, приїхала московська комісія, сіла за столами, за нею – військо, пообіцяла, що не будуть карати бунтарів і будуть домовлятися.

А потім 5-й табір взяли боєм, було десь 100 вбитих і 200-300 поранених. Піднявся і “третій каторжанський“, його теж узяли, але лише через два місяці.

Людям казали: “Не слухайте тих бандерівців!“ У 4-му був такий вчитель Грицяк, який взявся керувати тими процесами, комітет зібрався, і вирішили виходити без бою, нас по тундрі розвезли сотнями. А потім вертали і сортували, потім по 5. Били сильно, самі ж в’язні, які помагали тюремникам, їх звали “суки“.

Відвезли в інший табір, “Надєжда“, там ми зустріли тих, хто вижив у 5-му… Так ми потрапили на штрафний, на Колиму половину відвезли, а нас – у вугільну шахту…

А вже потім вони брали “третій каторжанський“ без танків, машинами з високими бортами, і хлопці, коли машина попри них ішла, бачили, що солдатам автомати були приковані до рук.

Бо коли ішов бій на 5-му таборі, наші хлопці стояли не відступаючи, плотом (пліт – паркан закарпатською говіркою – прим. авт.), і чекісти рушилися, була сутичка навпереміш, наш відчайдух таки вирвав автомата, але перший й упав…

Так почалося Норильське повстання, за першою була друга фаза… Але режим таки змінився. Стало чотири вихідні у місяць, і не те, як раніше – два листи в рік, і ні один не дістанеш, і наш бичківець (Великий Бичків – селище поблизу Росішки – прим. авт.) дав знати родині, то вже пішли мені листи…

Отже, на “штрафняк“, потім у шахту, потім знову в містечко, а відтак уже як доходягу-інваліда на материк, в Іркутську область».

«У 1956-му році Хрущову, якому в світі так, як і Путіну тепер, мало хто хотів потиснути руку, довелося випустити тисячі політв’язнів. Після смерті Сталіна випускали “битовиків“ (у мові ГУЛАГу на протиставлення “політичним“ – звичайні кримінальні злочинці, які відбували покарання за крадіжки, розбої, вбивства тощо – прим. авт.), а наших, політичних – лише тих, хто мав термін до 5 років.

Випускали ще, може, так званих “пособників“, ну, і тим, хто здався, поблажка була.

А я так потрапив, що мене скрутили, се точно ж не здався, то хіба покаяння треба складати. Ні, я таке не написав.

“Почєму нє осуждаєтє своєго прошлава?“ — питали. Я відповів, що захист свого народу я злочином не вважаю і вини своєї не бачу.

“Ах, какой защітнік! Україна сейчас свабодна, не нуждаєцца в защітє“. Я відповів, що якби Україна була вільною, то мене б не тримали в Сибіру та Мордовії.

“Какой ви політзаключьонний, ви гасударствєнний прєступнік!“ Словом, після моїх сперечань я лишився. Ну, то нас кілька лишилося таких, що ми і шістдесятників діждали».

…Після звільнення «перекваліфікований» з учителя на кочегара колишній в’язень Іван Васильович повернувся додому, побрався з жінкою з сусіднього села, але дітей не зажили.

На Івані Мироні обривається цей добрий рід гуцулів-українців, але не рветься ідейна нитка життя: усіх борців за Україну він називає синами.

Карпатські січовики були його натхненням із дитинства, та і в підпілля, в ОУН, пішов за старшими – активістами Карпатської України.

Ми, звісно, запитуємо в Івана Васильовича про те, що хотів би сказати тим, хто сьогодні боронить Україну на фронті. «Най Бог їх береже. Нехай пам’ятають, що боротися за Батьківщину – це не обов’язок, а честь. Я з ними хотів би бути… І зараз би пішов, якби міг», – каже Іван Мирон.

Сам Іван Васильович як ніколи не просив помилування чи не складав каяття, так і не звертався і щодо реабілітації.

Наприкінці березня минулого 2018 року(!) небайдужі знову ініціювали звернення про початок процедури реабілітації Івана Васильовича. Документи спрямували в обласну і Генеральну прокуратуру, в інстанції, які й у 1995-му році тільки підтвердили вирок Сталіна і відмовили в знятті тавра злочинця з чоловіка, просто перекваліфікувавши справу зі «зради Батьківщині» на «державну зраду» за… кодексом 1961-го року.

Мовляв, тим, хто боронив Україну зі зброєю, реабілітації не передбачено.

Простіть нас, пане Іване! Якщо зможете.

 

Share