Чому білоруси так не хочуть, щоб їхні протести порівнювали з нашим Майданом: відповідь, певно, образить українців

Блогер на пальцях пояснив, чому білоруси, які вийшли на протест, так вперто твердять «ми не Майдан»

Багатьом в Україні не зрозуміти, чому наші колишні сусіди по радянській імперії, навіть виступаючи проти своїх диктаторів, так уперто твердять «ми не Майдан».

Згадайте, коли українці вийшли з протестом проти злодія і узурпатора Януковича. У них, тих же вірмен, росіян чи білорусів, ситуація на той час була нічим не краща, але вони своє боягузтво і конформізм ховали під гаслами любові до стабільності і порядку, а нас засуджували як заколотників, тим більше, що їхні тоталітарні медіа саме таку версію подій їм продавали.

Коли ж їх самих дістало, і вони вийшли на вуличні протести, то честі визнати ту свою помилку у більшості не вистачає — ось і роблять вигляд, що «я не така, я чекаю трамвая».

Як передає Replyua.net, про це на своїй сторінці в Facebook пише популярний блогер Карл ВОЛОХ.

Він зазначає, при цьому потрібно визнати, що в чомусь наші сусіди мають рацію.

Вчора журналіст Юрій Бутусов нагадав про страшної ночі 18 лютого, коли острівець майданівського опору зменшився до кількох сотень квадратних метрів навколо сцени і здавалося, що силовики ось-ось зачистять і його.

Їх було більше, ніж майданівців, вони були озброєні, екіпіровані і треновані, але, коли з темряви почали лунати постріли з мисливської зброї, вони відступили. Тому виявилася принципова різниця між ними і нами: ми були готові помирати, а вони — ні.

За словами блогера, шановним білорусам, вірменам, російським і іншим «мінімайдановцам» варто було б спочатку постояти стільки на морозі, як українці, так організуватися на опір, як українці, а головне, так довести свою готовність вмирати за честь і свободу, як українці, а потім вже можна сказати, чи варті вони порівняння з Майданом чи ні.

«Хочу захистити наш Майдан», — схвильовано написала на своїй сторінці у Facebook синоптик і відома блогерка Наталка ДІДЕНКО.

«У зв’язку з білоруськими протестами проти тиранії де-не-де та й вигулькне, що, мовляв, не дай, Боже, і в один ряд: війнИ, загибелі людей, Майдану…

Але хіба ми в 2013-2014 рр. хотіли війни, хіба ми хотіли, щоб прекрасні молоді українці, і не лише молоді, навічно впали на Інститутській, щоб їх розстрілювала під прицілом, як на полюванні, вгодована сраката мерзота, щоб катували людей, щоб іржали недолугі над закривавленими розбитими обличчями простих дядьків і київських професорів, саме завдяки яким декотрі з них і отримали країну в свої долоньки, хіба ми раділи, коли в парку коло головного українського законодавчого органу тітушки забивали звичайними палками до смерті звичайних людей на очах і за сприяння захисників закону, хіба ми цього всього хотіли?..

А зараз дехто вже починає ставити в один ряд війну, людське горе і… Майдан. І багато хто мовчить, а дехто вже й підхоплює, навіть такі люди, які б мали розуміти, що це — з різних світів.

Наш Майдан — це людська гідність, яка повстала проти приниження, це справжній високий дух народу і не треба тут соромитися пафосу, я це бачила на власні очі, це взаємодопомога, це нарешті щезлий летаргічний сон і усвідомлення — хто ти, хто за тобою стояв сотні років і що ця земля для тебе, для дітей, онуків і так далі.

І розумні, а також не дуже розумні люди, повинні знати, що існує один логічний ланцюг: брехня-злочин-вбивство.

Все починається з брехні.

Проковтнеш брехню, отримаєш злочин, проковтнеш злочин, буде вбивство.

І саме такі майдани, як український, і з’являються, щоб розривати такі ланцюги.

І не треба тут ставити в один ряд війну, вбивства і Майдан. І казати, що не треба нам Майданів, що ми втомилися, що народ не такий, що ми й самі не святі були і що, взагалі, це ще треба розібратися, як це було.

Ми знаємо, як було, ми там усю осінь й зиму бачили, як було, не треба тут розказувати.

У нас як було два боки барикад тоді, так, в принципі, й зараз.

І це зовсім не означає, що, наприклад, з «мого» боку барикади усі — цяці мальовані.
Всякі ми тут сидимо й ходимо, сваримося, миримося, говоримо все, що на язиці й на умі, робимо відверті дурниці й справжні дивА.

Але я чітко знаю, хто — там, не з мого боку.

І ще я чітко знаю, що Майдан, справжній, не лубочний, і цинічні злочини — це різні світи. І що не Майданів треба боятися, а брехунів, злочинців і вбивць.

Майдан — це наша спільна демонстрація всьому світу, що таке — людська гідність».

«Все дуже однозначно: протести у Білорусі – стихійні, а отже справжні. Люди самоорганізовуються, як можуть, і вони великі молодці», — написав на своїй сторінці у Facebook автор книги «Історія від діда Свирида» відомий блогер під ніком СВИРИД ОПАНАСОВИЧ.

«Небайдужим білорусам зараз дуже важко. Просто неймовірно важко. Кажу це як безпосередній учасник трьох Майданів, включно з найпершим у 1990 році.

Тому добре знаю, що в подібному протистоянні завжди перемагає той, у кого міцніші нерви.

У діда немає жодних сумнівів, що небайдужі білоруси переможуть. Коли? Не знаю. Але гадаю, що скоро. Щиро бажаю їм чим скорішої перемоги, бо вона інтересах Білорусі. А також усього прогресивного людства.

Дідові заперечать – але ж у протестів немає лідерів. І нема конструктивної програми, невідомо до чого вони прагнуть.

Давайте не будемо білорусів повчати – вони самі розберуться. І лідерів собі оберуть, і програму вироблять. А припустяться якихось помилок – їхня справа. Кожна вільна нація має своє невід’ємне суверенне право на здійснення власних помилок.

Білоруси – древній народ, а от білоруська політична нація народжується лише зараз. Пологи процес складний, а як видовище — не дуже естетичний.

Однак саме у таку відповідальну мить історії співчуття, допомога і навіть добрі слова мають особливу вагу».

«Похоже на то, что Лукашенко таки выехал из страны, поделилась своими подозрениями блогер Наталья СПРИНЧАН.

Не зря же дружными рядами вдруг так быстро побежали в отставку и силовики, и тв-журналисты, и госслужащие, и главное — сотрудники АП.

Куда, в Турцию или на Россию, выяснится, наверное, в ближайшее время».

Share