Чому в українцях немає поваги до влади, чому ми завжди невдоволені і критично ставимося до своїх керманичів? А виявляється, є таємниця, що вирізняє нас з-поміж інших

Про таємниці української душі написала Ірина Власенко на ресурсі «На скрижалях».

Чим ми відрізняємося від інших народів? Чи є в нас окрема, тільки нам притаманна українська душа, чи ми є ті самі «радянські» люди, яких росіяни числять своїми братами і вважають за потрібне захищати від нас самих?

До революції гідності всі начебто доволі спокійно відносилися до тих братніх стосунків, за традицією радянської історіографії вважаючи білорусів, росіян і українців братами-слов’янами.

Та події в Україні провели жорсткий водорозділ між двома світами. І ми нарешті зрозуміли, що різні, дуже різні, в деяких питаннях непримиренно. Різна в нас душа, тобто менталітет.

Слово «менталітет» складається з двох латинських слів mens або (рід. відм.) mentis — душа, дух і alis — інші. Тобто менталітет, то ознаки, за якими душа одного народу відрізняється від іншої. В основному, відмінності ці обумовлені довгим проживанням на одній території або способом життя спільноти людей, об’єднаних культурно і територіально.

Менталітет – це сукупність інтелектуальних, емоційних, культурних особливостей, ціннісних орієнтацій, установок, властивих соціальній або етнічній групі, нації, народності.

В принципі, це історичний термін, але сьогодні його широко використовують в психології, соціології і просто в спілкуванні, іноді вкладаючи в слово зовсім не те, що воно означає. Тобто називають менталітетом якісь негативні риси і намагаються підвести під цей негатив національне підґрунтя.

Сподіваюся. всі розуміють, що людські вади не мають національності. А звичка паркуватися на газоні або плювати під ноги ніякого відношення до менталітету не має. Проста невихованість і егоїзм. Це ж елементарно, Ватсон!

Менталітет формується за великий проміжок часу, навіть не за сімдесят років, як багато хто думає, кажучи про «совковий» менталітет, а на основі загального історичного, культурного, соціального та економічного розвитку тієї чи іншої спільноти.

В основі будь-якого менталітету лежать архетипи. Це стародавні автентичні цінності, які закладалися в свідомість нації століттями.

Земля – мати – жінка

Українці з великою пошаною відносяться до цих понять, у якомусь сенсі, вони для них є чимось єдиним. Це те, що потрібно берегти, захищати, плекати. Історично українці споконвіку живуть на своїй землі, вони не кочівники, а осілі землероби (починаючи з Трипілля), навчилися вправно обробляти свою землю, і вона щедро віддячує їм за зусилля.

Та й гріх на такій землі не трудитися, найбільші поклади чорнозему у сприятливих для росту рослин умовах дають шалені врожаї. Звідти і хазяйська жилка, невикорінна в українцях.

Чого варта лише посаджена вздовж окопів наших бійців на Донбасі городина. Українець не уявляє себе без землі, городу, садиби, навіть не маючи їх, всюди, куди потрапляє, по-хазяйськи наводить лад. В нього має все працювати, бути зручним, доглянутим. Це в нас в крові.

У нас нема бажання заволодівати новими чужими землями, бо нам і наша гарна. Та, якщо її намагаються забрати, українці ладні захищати своє до останньої краплі крови. І це не високі слова, не пусті гасла, до яких багато років привчала нас радянська брехлива пропаганда. Це сутність українця. Бо для нього його земля те саме, що його мати і його жінка.

Певно, ви знаєте, що українська автентична лайка ніколи не буває спрямована на матір і жінку. Бо це святі для українця істоти, які дарують життя.

Поклоніння жінці йде ще з часів сонячних землеробів, які 7 тисяч років тому будували свої величезні поліси з дерева та глини, вирощували хліб, добували вогонь і ні з ким не воювали.

Рівність – свобода – індивідуальність

Дехто вважає українців індивідуалістами, хитрими, егоїстичними, що діють на власний розсуд,, мовляв, вони лише за себе і свою родину думають, віддають перевагу особистому, а не колективному, тобто мають, як хуторяни, вузьке коло інтересів, обмежених їх власними потребами.

Але звична трактовка приказки «моя хата с краю» виявляється змінюється на протилежне, коли приказка стає прислів’ям: «Моя хата с краю, першим ворога зустрічаю».

Коли українцю доводиться захищати свою землю від ворога, він робить це всім загалом, як ми це бачили у буквально казковому відродженні української армії в наш час за допомогою волонтерів.

Та і саме явище Майдану, який на другий день після побиття студентів зібрав на площі мільйони, сам за себе говорить.

Небачене у світі явище потужного народного волонтерства показує, що українець індивідуаліст, але не у звичному сенсі слова. Він індивідуаліст у власному виборі, у власному рішенні, у власному розумінні свободи і рівності.

Як ви вважаєте, чому в українцях немає поваги до влади, тобто ми завжди невдоволені і критично ставимося к своїм керманичам? Бо в нас генетично закладена в менталітеті рівність.

Рівність старшого і молодшого брата, брата і сестри, кожної людини, незалежно від її соціального положення і статусу. В нас менше, ніж в росіянах розвинена звичка бути рабом і цілувати руку, яка надягла на нас ошийник.

Ми може і підкоримося переважаючій силі, але тільки зовні.

Саме в Україні було побито всі рекорди довготривалого організованого воєнного спротиву діючій владі в існуванні УПА (з 1942 по 1953 рік. Деінде навіть довше).

Чому нас так обурюють золоті батони, палаци і паркани у помешканнях можновладців? Чому ми такі толерантні, аж надто толерантні навіть до своїх заклятих «братів»? Тому що над нами тяжіють рівність – свобода – індивідуальність. Ми поважаємо її в собі і в інших. Тому і терпеливі надто, все чекаємо людськості там, де вже давно пора погодитися, що перед нами цапи.

Здається, свобода американська, європейська і свобода українська явища одного ряду. Як може бути свобода різною? Може! Бо навіть поняття свободи в українця суто своє, що витікає з його менталітету. В цьому сенсі було б цікаво порівняти американську і українську мрії.

Америка проповідує її з початку своєї незалежності. До речі, сам вираз «американська мрія» виник в період Великої Депресії, і належить автору історичного трактату «Епос Америки» Джеймсу Адамсу.Та сутність його була схожою із мрією перших поселенців: то була мрія про країну, де життя кожної людини буде краще, багатше і повніше, ніж будь-де, то був ідеал свободи або рівних можливостей отримати те, чого заслуговуєш.

І то не тільки матеріальне, але й духовне досягнення, якого прагнуть всі американці і емігранти, які намагаються інтегруватися у багатокольорове полотно заокеанського життя.

Американська мрія – то спрага до свободи, успіху, матеріальної і духовної незалежності, то потужний нерв удачі, що, наче вірус, захоплює все нові душі. Що в цьому поганого? Та нічого поганого, але в американців зовсім інша ментальність.

Мрія в українця набуває інших забарвлень.

В нас дещо інша ситуація і не тому, що ми такі вже поборники безпорядку, а тому, що ми маємо спочатку вподобати ті закони як свої у вільному волевиявленні. Нас так часто ганьбили, душили, обманювали, скидаючи зверху погані закони, не враховуючи наші інтереси, наші внутрішні потреби, індивідуальні, власні мрії, що ми підсвідомо відмовляємося від них як від ярма, якими вони б не були.

Тому певно в нас так важко проходять закони, навіть хороші, взагалі, завжди знайдеться маса опонентів. Ніхто краще за українців не знає,що іноді закони складають навіть не люди, а гроші.

Українська мрія – то теж свобода, перш за все, свобода, але така, яка одночасно вподобана серцем, тобто це і свобода від матеріальних обменежь і кайданів, від авторитетів, придуманих кимось законів і норм, від вбиваючого індивідуальність колективізму. Це абсолютна свобода серця, яке може любити без перешкод всіх і вся. Любов – то і є для неї єдиний закон, який має панувати в світі! Це єдиний справжній закон!

Серце – емоцій – почуття

Українці живуть серцем. Філософи називають це явище кордоцентризм. Кордоцентризм (від лат. «cordis — серце) — розуміння дійсності не стільки мисленням («головою»), скільки «серцем» — емоціями, почуттями, внутрішнім, «душею».

Фундатори українського кордоцентризму Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Юркевич, Т. Шевченко і П. Куліш обґрунтовували його як ідею першості духу в цілісній людині-особистості.

На відміну від американців, європейців, яким притаманний раціоцентризм – раціоцентризм (лат. rationalis – розумний) — абсолютизація си­ли розуму в пізнанні та облаштуванні світу.

Філософія серця, плекана мандрівним мудруном Григорієм Сковородою, погано з’єднується з філософією раціо, яку проповідують американці і європейці. Для українця, зосередженого на емоціях і почуттях, головне, те, що він відчуває серцем. Тобто любов. Любов до чоловіка або жінки, до сім’ї, дитини, природи. Любов до своєї землі, країни, оселі. Любов до природженого діла, того, до якого лежить душа і прагне серце і яке дається легко, тому, що скинуто зверху, як природне покликання. А ще це любов до себе (індивідуалізм), як об’єкту постійного дослідження і осягнення, бо в кожній людини є той глибоко захований закон людського існування, то джерело любові.

Звідки в нас така ментальність?

Земля! На якій живуть українці при любій владі вже багато століть. З льодовикового періоду, мабуть. Земля все пояснює… Безкраї степи, з обрієм, що біжить у далину, необмежені нічим простори, широкі полонини, вкриті зеленню високі гори, золоті хвилі хлібів, прозорість рік і безкінечного сонячного неба – все це пробудило душу м’яку, чуттєву, мрійливу, романтичну і вільну від кордонів і насильства обмежень.

Тому так тяжко вписується українець у суворі правила колективного життя, норми раціональних ігор, які приносять людині нового світу успіх, достаток і визнання.

Колись давній історик Геродот писав про народи, що населяли землі України: «Гіперборєї – щасливий народ, що познав гармонію, не відав ворожби і хвороб, не мав ні в чому нестачі, живучи у на диво м’якому кліматі».

З тих пір багато що змінилося, миролюбний характер українців мав гартуватися у боротьбі з нескінченними ворогами, вони стали воїнами. Багато чого і погано придбали від часів рабства і тотального диктату і брехні. Але все одно залишалися людьми серця, можна сказати воїнами серця. А в серці – Любов.

Світ, як говорив Григорій Сковорода, ніби великий годинниковий механізм, всі частини якого пов’язані між собою і кожна виконує свою обов’язкову, необхідну, або споріднену роль.

Коли людина (або цілий народ) знаходить себе, своє місце серед деталей цього живого механізму – досконалої біологічної вселенської конструкції – вона пізнає свою природу, своє єство, своє призначення і відчуває найбільше щастя бути частиною вічності, всеосяжного божого промислу, Всесвіту.

Share