Чотири роки янгольського стажу: Віктор Гурняк, фотограф, волонтер, боєць «Айдару»: Коли він упав під Щастям у нього з собою був синьо-жовтий стяг

19 жовтня 2014 року на Сход України загинув пластун , волонтер, журналіст, фотограф, доброволець Айдару — Віктор Гурняк.

Про нього в цей день згадали у Facebook друзі і побратими.

Намагатися щось написати про таку людину як Вітя – невдячна справа. Як би ти не старався, все одно не зможеш підібрати правильні слова, бо всі чомусь здаються «порожніми», негідними його.

В ролі фотографа Вітя пройшов весь Майдан, «побувавши» у всіх найзапекліших боях. Але він легко міг відкласти свою камеру і допомогти тим, хто цього потребував – піднятися колегам, медикам, активістам… Багато знімків зробив у АТО.

Виставки з його роботами мандрують не лише Україною, а й світом.

В квітні 2014-го Вітя їздив в окупований Крим, потім в зону АТО. Як волонтер займався забезпеченням «Айдару», а з літа офіційно пішов служити добровольцем в батальйон.

Віктор Гурняк був редактором пластового часопису «Цвіт України» (вступив до «Пласту» у 14 років). Працював фотокореспондентом інформаційного агентства УНІАН, міжнародної інформаційної агенції REUTERS.

Спільно з друзями заснував фотоагентство LUFA. 2014 року приєднався до команди інтернет-проекту INSIDER. Віктор співпрацював із щоденною газетою Тернополя «20 хвилин».

«Завдяки Гартіку (так Віктора називали друзі. — Ред.) живими повернулися додому ще повернуться десятки вояків, — каже журналіст газети «20 хвилин» Андрій Шкула. — Більш щирої та доброї людини, напевне, в житті не зустрічав. Віктор навіть у негативних ситуаціях усміхався відкрито і дуже світло.

Ця усмішка і щирість були заразними, бо коли розмовляв з ним, сам починав усміхатися.

Олександр Демченко згадує:

«Ми стояли на сходах комендатури в м.Щастя, підійшла місцева жителька і запитала: «Навіщо ви сюди приїхали? Хто вас кликав?».

Віктор відповів: «Мене не потрібно кликати захищати свою країну. Я в себе дома». Жінка махнула рукою і пішла, тягнучи за собою щлейф ненависті. А він залишився — щирий, відкритий, люблячий.

Коли думаю про Віктора, згадуються слова з пісні Положинського: «У світі багато брудного й заразного, Але той, хто хоче, залишається чистим…» Віктор вірив у людей, добро, щастя… Він сам робив багато добра».

12 жовтня Віктор написав свій останній статус у соцмережі «Фейсбук»:

«До сліз… Мені більше всього хочеться вірити, що ми пам’ятатимемо подвиг усіх, хто віддав своє життя за нас з вами. Я хлопців з Донбасу знав кілька днів, цих, і багатьох інших, і їх смерть наче смерть близького друга. Мабуть, це важко зрозуміти, але не можна це забути.

Вони, без сумніву, герої, як і всі інші, що ще живі. Перед очима пробігають їхні усмішки, їхні жарти. Боляче, але не можна зупинятися.

Запитай себе, а що ти зробив для перемоги? Ворог не лише зовнішній, а й внутрішній. Вбий його в собі, і це буде помста за їхню смерть. Спочивайте з миром друзі…»

Він загинув зранку від мінометного снаряду, коли під обстрілом вивозив поранених у районі 32-го блокпосту поблизу селища Сміле Слов’яносербського району Луганської області.

«Віктор вивозив поранених з поля бою, заглух автомобіль, він почав щось робити біля машини і… мінометний обстріл, унаслідок якого Віктор отримав тяжке поранення — несумісне з життям», — розповідає друг Віктора, пластун Назар Зелінка.

Поховали Віктора на Личаківському кладовищі у Львові, де живуть його дружина з донечкою Юстинкою.

На могилі встановили пам’ятний знак у вигляді фотоапарата.

Віктор завжди носив із собою прапор України.

Як свідчить фото особистих речей загиблого бійця, що опублікували інтернет-видання, державний стяг був з Віктором і в день, коли обірвалося життя патріота.

Годинник, обручка, посвідчення, хрест і скривавлений синьо-жовтий стяг — це особисті речі загиблого бійця України.

Вічна слава герою.

Share