Для багатьох початок російсько-української війни це — «котли» і «зрада»… Але і в 2014-му у нас були перемоги! Завдяки таким, як Олександр Порхун («Порох-02»)

Десантувалися в тилу ворога на кордоні з РФ, знищили близько 150 бойовиків і полетіли назад, — Герой України Порхун про засідку біля Дякового.

Детальніше про це можна подивитися на Цензор.НЕТ «Своя война«.

Герой України Порхун Олександр Володимирович — позивний Порох 02 — майор Збройних сил України, колишній командир 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади.

До бойових дій в Олександра не було військового досвіду.

З початком російської агресії брав участь у боях за гору Карачун, Слов’янськ, Красний Лиман. Дякове.

29 липня 2014 року штурмова група під керівництвом Олександра Порхуна взяла під контроль і утримувала Савур-могилу, що в подальшому позитивно вплинуло на хід операції з найменшими втратами серед особового складу і техніки.

Під час операції Порхун отримав контузію III ступеня, але продовжував виконувати поставлені завдання.

За виняткову особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові його нагороджено Орденом «Золота Зірка».

Попри те, що звання Героя України він отримав у 2015 році, про його заслуги перед батьківщиною він розказував мало. Багато що лише зараз озвучено вперше.

Олександр носить цивільний одяг, і не пришпилює до сорочки «Золоту Зірку» Героя України.Навіть на зустріч з виборцями як кандидат в народні депутати.

Я відразу його про це і спитала, мовляв, чому не носиш заслужену в боях найвищу державну нагороду, пише журналіст Віолетта Кіртока в Цензор.net.

«Коли я звільнився з армії, дав собі обіцянку форму носити тільки після того, як ми здобудемо перемогу, — розповідає Олександр.

— За всіма законами, я маю право носити форму навіть у повсякденному житті, але, на мою думку, однострій можуть вдягати тільки ті, хто продовжує захищати нашу державу. Зараз я не виконую військових завдань, отже — зась.

На парад, День захисника, День Збройних Сил України можу вбратися у форму з нагородами, а постійно ходити, хвастаючи орденами, — це спекуляція. Якщо ти щось зробив для держави – не потрібно цим хизуватися. Працюй для неї так само віддано і надалі».

— Ти з армії пішов за станом здоров’я…

— За інвалідністю. За три роки, проведені в зоні АТО, у мене було шість контузій.

У 2015 році під Донецьким аеропортом дістав найтяжчу. Це були події, коли ми штурмували Спартак, намагалися вивести особовий склад із терміналу, брали шахту Дутівку – саме так вона позначена на картах, але її тепер всі знають під назвою Бутівка.

Ми виконували завдання разом з Ігорем Герасименком, комбатом 1-го батальйону 95-ї бригади, підривали путилівський міст. Ігор штурмував Спартак, а я паралельно ішов з Пісків на пожежне депо.

Був глобальний задум взяти відразу багато точок, вибити бойовиків, щоб повністю відрізати їм шляхи і розміститися біля Донецька.

Але в той момент якраз відбулося засідання нормандського формату, і ворог цим скористався. Путін тероризував Порошенка: «Я тобі покажу, здавайся». І всі війська так званих ЛНР та ДНР пішли на Дебальцеве.

Нас перекинули туди – забезпечувати відхід військ та затримати ворога. Це найскладніша форма бою – відхід на раніше сплановані позиції. Після того наші збройні сили закріпилися і стримують агресію вже на Світлодарській дузі.

— Коли ти був призначений командиром батальйону?

— Тимчасовим виконувачем обов’язків — 4 червня 2014 року, а офіційно очолив підрозділ 2 серпня 2014 року.

Наш комбат перевівся, мені довелося як командиру роти відразу очолити батальйон. Це сталося під час бою під Слов’янськом. Уже батальйон я повів на Червоний Лиман, Артемівськ, Миколаївку, Селезнівку, Семенівку.

Таким чином ми зайшли з тилу Слов’янська. Спробували спочатку увійти в місто в лоб, нахрапом, але нас там чекали. Тоді загинув комбат 1-го батальйону Тарас Синюк.

Командування ухвалило рішення організувати кілька операцій з визволення населених пунктів в обхід міста. Місяць ми на це витратили. І 5 липня зайшли в Слов’янськ, а відтак і в Краматорськ.

— Як ти зазнав найважчої контузії?

— Ми були на Зеніті, коли на нас пішов наступ. Начальник генерального штабу Віктор Миколайович Муженко після десяти годин бою запросив артилерію на себе, завдяки чому, власне, ми і відбили атаку.

А я з командувачем десантно-штурмових військ Михайлом Забродським, командиром 25-ї бригади Юрієм Содолем та Євгеном Гончаром, командиром роти снайперів 95-ї бригади, взяли гранатомети і побігли полювати на танки противника.

А танки цілили по нас. Вибуховою хвилею від танкового снаряду, який пролетів дуже близько, мене і контузило, я відразу знепритомнів.

Михайло Віталійович подумав, що я 200-й, і затягнув моє тіло в бункер із словами: «Другого комбата втратив…»

Але через п’ять годин медики мене відкачали. Я встав – ходімо воювати! І повернувся до свого батальйону.

На знеболювальних зібрав ротних, поставив завдання на ранок, поїхав на уточнення завдання і… знепритомнів.

Мене знов відкачали, але я все одно залишився із своїм батальйоном, проте на ранок, коли треба було виходити, я реально не зміг цього зробити.

Став зеленим, мене почало трусити, і мій заступник Петро Маснюк поїхав без мене, а мене на КамАЗі евакуювали в лікарню.

Це була остання контузія. До того у мене були контузії ще у 2014 році, але я ніколи не залишав поле бою. Ну потекла кров з очей та вух. Обтерся, магнезію лікарі покололи, і поїхали далі. Було не до того.

Три контузії я зазнав під час відомого рейду. (Тоді бійці 95-ї бригади пройшли 400 кілометрів по захопленій супротивником території — ред.). А там куди евакуюєшся? Ти ж у тилу противника. Крім того, перед нами поставили завдання — вивести з оточення хлопців, які тримали кордон.

Їх просто розстрілювали з різних видів артилерії з території Російської Федерації. Ми до них пробилися, кинули понтони через річку, і вони вийшли. Ми вивели з оточення більше ніж три тисячі військовослужбовців. Це 72-га, 79-та бригади, 24-й батальйон 51-ї бригади, прикордонники, спецпризначенці 3-го полку.

Ми намагалися взяти під свій контроль Ізварине. Спочатку я, потім Юра Коваленко. Але ті дані, які нам давали, в реальності не підтвердилися. Там були бронегрупи противника, які чекали на нас.

Коли перші два рази я намагався взяти під свій контроль Ізварине, вздовж російсько-українського кордону нас супроводжували російські винищувачі.

Багато вже було спостерігачів, коректувальників артилерії, яку вже пристріляли. І мені навіть не дали близько підійти до населеного пункту, вогнем артилерії почали відсікати, хотіли мене затягти в артилерійський мішок. Але я зорієнтувався, відступив, не дозволив іти в наступ.

Розумів, якщо продовжу, всі люди, які зі мною йшли, просто там залишаться. Це не вартувало того. Під час виконання завдання для мене завжди на першому місці – життя військовослужбовців, а вже потім – завдання.

Згадав Олександр і про ще один бій під час рейду, «коли живі заздрили мертвим»…

«…Ми пішли займати Маринівку, Червону Зорю, але там все повністю прострілювалося. Дмитрівка була вже підконтрольна – всі кажуть сепаратистам, але на той момент ми вже воювали з кадровими військовими Російської Федерації, проти нас кинули десантників псковської дивізії.

Ми вирішили іти вперед, знайти міст, який би витримав танки, і облаштувати на річці понтонну переправу. Вузький міст, по якому могли пройти танки, знайшовся лише в Міусінську. Довелося місто відбити і взяти під контроль. 30-та бригада залишилася на його захисті.

Ми знайшли місце, де можна було кинути понтони і виводити підрозділи, які були в оточенні. Вони намагалися зберегти вцілілу техніку.

Вихід тривав до ранку під постійним потужним артилерійським вогнем Російської Федерації. Але я так обрав місце для понтону, що за три доби безперервних обстрілів туди прилетів лише один снаряд. Решта клалася по периметру, але не дотягувалася до самого понтону.

Це дало змогу витягнути більше людей і техніки.

Після цього ми мали розділити Луганську і Донецьку області. Але зайшли тактично-батальйонні групи Російської Федерації, а у нас вже бракувало сил, тому довелося на цьому етапі закінчувати рейд і повертатися назад.

Ігор Герасименко в одному інтерв’ю сказав дуже влучні слова: «Живі тоді заздрили мертвим». Таке там було пекло.

Ми всі тоді пережили сильний емоційний стрес, 23 чи 24 дні йшли по території ворога в оточенні, в неймовірному напружені. Нам перестали підвозити їжу та боєприпаси. Все, що ми здобували в бою, — і було нашим.

Жодні війська до нас не доїжджали. На кожному БТРі у мене було по 30 осіб замість 12…За рейд у мене двоє загинули: гранатометник Сергій Білоушенко з 2-ї роти та помічник гранатометника Василенко. Тяжко поранений був Атаманчук. Він загинув пізніше — під Донецьким аеропортом… Ще був важким заступник комроти Ваня Ренюк. Легких поранених було багато.

Ми не могли їх вивезти по троє-четверо діб. Відправляли БТРи, щоб пробивалися до своїх. »

— …Мені зараз доводиться і до кінця свого життя потрібно буде двічі на рік проходити лікування. Звичайно, це все мене дратує. В 30 років мати інвалідність – це не дуже приємно. Більше того, скажу чесно: якби я мав здоров’я, то і далі проходив би військову службу.

З чого я живу? Отримую пенсію 15 тисяч гривень. Це непогано, погодьтеся, навіть для Києва. Коли звільнявся, отримав вихідну допомогу, гроші за поранення, продав майно в Житомирі. Дружина також працює. Нам вистачає.

— Хто для тебе особисто герої цієї війни?

— Для мене всі мої військовослужбовці, які загинули, — герої. Бо вони віддали життя за свою країну і для того, щоб їхні діти та батьки жили в нормальній країні.

Покійний капітан Марковський, який під Донецьким аеропортом закрив собою екіпаж своєї машини… В нього влучив РПГ. Якби він не закрив собою хлопців, загинув би і він, і ще 11 осіб. А так він своїм життям зберіг 11 інших.

Герой уже той, хто вирішив іти на війну і стояти на захисті країни від російського окупанта.

Віталя Мазур, Ігор Холо, командир 3-ї роти, офіцери і сержанти, прапорщики і кадрові військові — всі вони особистим прикладом показували, що треба іти вперед і виконувати завдання.

У 2014 році ми всі разом стали на захист держави. Виконували різні завдання, але з однією метою: ми, незалежні, самостійні, відстоюємо інтереси країни, на яку напала Російська Федерація.

Кожен, кому була небайдужа країна, допомагав, чим міг. Мене неймовірно вражає улюблена акторка Ада Миколаївна Роговцева, яка дотепер регулярно їздить на фронт морально підтримувати наших бійців. Ми маємо так само відважно боротися за свою країну і далі.»

Майор Олександр Порхун вирішив балотуватися у Верховну Раду як самовисуванець по рідному округу на Оболоні в Києві. Проти нього розгорнули шалену пропагандистську компанію, щоб до Ради пройшли, самі знаєте, які «нові обличчя»… Він для них — «не формат». А для нас ?

Share