«Душа з очима снайпера в трагічній німоті»: Ліна Костенко, яку називають моральним авторитетом нації, сильна жінка, що тримає небо на своїх плечах

Сьогодні день народження Ліни Костенко.

Її роль в історії української літератури, а також української державності — особлива, визначальна. А для когось це просто сильна жінка, яка здатна тримати на своїх плечах небо, написав у ZN.ua Дмитро Дроздовський/

Ліна Костенко має не лише абсолютний естетичний слух, а й «рентгеноскопічне» бачення процесів і людей. Робота над історичними творами передбачала занурення в історію. Проте опрацювання нею архівів XVII й XVIII століть вражає моцартівською простотою.

Вона напрочуд легко поринає в іншу епоху, іншу мову, видобуваючи звідти потрібне для сьогодення.

Шістдесятництво — високовольтна лінія духу. Його представники утверджували естетичні орієнтири, сформовані в лоні українського модернізму, який сьогодні називаємо періодом «Розстріляного Відродження».

Поезія Костенко стала виразником ідей самобутнього покоління. Студенти філологічних спеціальностей переписували вірші, відчуваючи «потребу слова як молитви». »

Костенко — поет смислу, який прагне витворити спільний больовий нерв української держави, розкриваючи особливу «екзистенційність» України. Екзистенційність поразок і перемог, зрад і порятунку.

«Душа з очима снайпера

в трагічній німоті,

здається, що вже знайдено.

І знову — ні, не ті!»

Ліна Костенко передбачила трагедію української держави, а тому ейфорія після проголошення незалежності має бути замінена аналітикою складних соціокультурних і гуманітарних процесів.

Натомість у незалежній Україні було ще так багато від «радянської людини». Костенко в циклі «Коротко — як діагноз» попереджала про те, що «гряде неоцинізм».

«Кричали ледарі: «Нам лідера!

Хоч поганенького! Аби!»

На цю біду немає лікаря…

Не дай Бог, бути лідером юрби!»

Із цього й виникає особливий докір, який, можливо, насправді приховує в собі біль від того, що молоді українські сили, які робили революцію на граніті, які могли б змінити систему смислів в Україні, піддалися вірусу цинізму й «аполітичності».

Проте в історії немає умовного способу. Часто історичний шлях є шляхом помилок. В нашій історії їх було багато.

Поет, який має особливе сприйняття часу, відчуває біль від того, що більшість залишається у стані сліпоти і глухоти.

«Які засиджені скрижалі!

Яке злиденство зветься шансом!

На жаль, уже і в цій державі

Стаю потроху дисонансом».

Вона по-своєму доклалася до творення української нації. Долучилася до тих українських письменників, які сформували образ української ідентичності, але водночас показали й проблеми, які є в Україні, а також червоточини, що в силу різних причин також сформувалися…

«Хтось там галасує, голосує.

Хтось танцює ритуальний танець.

Час — він мудрий, фікції скасує,

а, між іншим, я таки зостанусь…»

Share