Історія маленької фотокарточки, що залишилась неушкодженою у збитому бойовиками літаку з нашими десантниками: татко нагадав про себе з небес

«Юлю, це моя Вікуся. На тому фото моя Вікуся! Я навіть не знала, що Віталік зробив його», – плакала Оксана у слухавку.

А я зупинилася серед вулиці і кілька секунд не могла нічого відповісти, написала Юля Ворона на сторінці спільноти «Повернися живим».

До п’ятих роковин збиття терористами в Луганському аеропорті Іл-76 з українськими десантниками «Повернись живим» підготувив матеріал зі вдовами загиблих військових (https://savelife.in.ua/vdovy-ukrayinskyh-desantnykiv-chere…/).

З Оксаною Бахур ми спілкувалися телефоном, зараз вона живе у Львівській області.

З Оксаною Кивою – у неї вдома, в Нікополі. Під час розмови жінка показала документи чоловіка, які повернули їй слідчі. Серед водійських прав, тимчасового посвідчення замість військового квитка, іконок та карток опинилося фото маленької дівчинки.

Оксана не знала, чия це дитина, але два роки зберігала знімок. А мене вразило, що фотографія була заламінована. Чийсь татко подбав, щоб фотокартка не пошкодилася, бо хто знає, у скількох боях вона б супроводжувала його.

«Сфотографуй, може, хтось упізнає свою дитину. Для когось, вочевидь, це дуже важливо», – сказала Оксана.

А через кілька годин після того, як була опублікована стаття, мені зателефонувала інша Оксана — зі Львова І плакала, бо впізнала їхню з Віталієм доньку (яка – копія батька).

Вона навіть не здогадувалася, що тоді, у 2014 році, чоловік роздрукував і заламінував це фото.

Так, на п’яті роковини загибелі він ніби знову дав про себе знати.

Дві Оксани, які живуть у різних кінцях України. Одне горе, яке познайомило їх. Війна, спільна для нас усіх…

Оксана Бахур згадувала:

У червні мене не було у Гвардійську – ми з Вікторією поїхали на Львівщину. У нас із чоловіком, як я казала, кожен день була п’ятихвилинка. Ми спілкувалися мало, бо у них на полігоні не завжди було де зарядити телефон.

13 червня він зателефонував і сказав: «Ми сидимо у бригаді в Гвардійському, нічого не відбувається».

А о восьмій ранку 14 червня до мене дзвонить подружка і питає: «Оксанко, Віталік до тебе часом не дзвонив?». Я кажу: «Та ні, а чого ти питаєш?».

Вона не відповіла.

У мене Вікторія тоді мала рік і 10 місяців, не знаю, чому так, але вона почала лізти до мене у гаманець (там була маленька фотографія Віталія) і плакати, дуже знервована була дитина.

До Віталіка я не додзвонилася. Знову зателефонувала подружці і питаю: «Чому ти так подзонила раптово?». Тоді вона сказала: «Ти не переживай. Летіли три літаки, там були наші хлопці з бригади, і в якомусь був твій Віталік. Біля луганського аеропорту один літак збили».

Я одразу вмикаю телевізор, а там у новинах ці списки… Людина у такому випадку моментально немов падає об землю. Ти стоїш, а тебе ніби немає.

Я одразу почала дзвонити у бригаду, до всіх начальників… Всі знали, але ніхто не наважувався сказати. О першій дня телефонує до мене заступник командира, і каже: «Вашого чоловіка немає».

Потім було три довгих експертизи за цей місяць, поки тіла позбирали. Такого й ворогу не побажаєш. Якби не дитина, я би з розуму могла зійти.

Share