«Коли опускаються руки, а панічна хвиля «всьо пропало» збиває з ніг, Господь дає розраду, і я чую їхні голоси… Усіх полеглих: Отче, ти — солдат, іди вперед, ми прикриємо»

Перед зйомками чергової програми я ретельно і уважно вивчаю людей, до яких іду за сповіддю, пише автор програми «Сповідь» Олег Володарський.

Священик, який своїми руками перевозив загиблих героїв з ТОГО боку, обеззброїв мій розум. Неймовірно вражають мужність і сила духу цього духовного наставника українства, який присвятив своє життя найважчим і найнебезпечнішим випробуванням на шляху до Миру, якого ми всі так чекаємо.

Отець Дмитро про війну знає більше, ніж хто інший, він вибрав найскладніший і найвідповідальніший шлях – бути разом зі своєю нацією на війні. Підтримувати солдат, і проводжати в останню путь тих, кого Господь призвав до себе.

У День військового капелана у Facebook Олег Володарський надрукував «Сповідь» Дмитра Поворотного —
Priest в Храм Покрови Пресвятої Богородиці полку Дніпро-1

Сповідь

«Я постійно згадую хлопців. Тих, яких вже немає, які загинули.

Я згадую їх такими, якими бачив їх востаннє, такими, як вони мені здалося були.

Звичайно, це моє враження, можливо, фантазія. Але мені цього достатньо…
Я згадую очі Сергія Демиденка заступника ком.бата рідного 20 БТРо, підполковника. Я запам’ятав чомусь тоді тільки його, і саме очі, коли рота відбувала в Маріуполь, а я благословляв їх і давав цілувати Хрест, навідь бігав по автобусам, щоб всі приложилися до Хреста.

Очі сумні, але очі людини, яка зробила вибір усвідомлено, без примусу, впевнено. Таким він був до кінця, поки куля снайпера не обірвала його останній бій. Я з ним ніколи не розмовляв…

Ще я згадую веселі очі Анатолія Голозубова, його привітність, щирість. Було кумедно, коли ми з ним при зустрічі обіймались — він був високим, а я не дуже. Тих зустрічей було десь 3-4, і я не пам’ятаю про що ми з ним говорили, але я буду його пам’ятати завжди.

Він схопив свою кулю під Гострим, в розвідці…

Я згадую Альберта Саруханяна, коли він стібав мене темою Писання, віри, задавав незручні питання, а я як я, заходився і емоційно пояснював, і це була цікава, щира розмова, бо він також був віруючою людиною. Ми розмовляли, коли повертались з похорону Дениса Верескуна.

Альберт загинув під час бою в Красному Партизані. Останнього разу я бачив його, коли забирав хлопців додому…

Я згадую Олександра Завгороднього бійця 39 БТРо.

Ми з ним познайомились спочатку заочно, телефоном, а потім вже особисто, під Волновахою, коли ми привезли для них продукти. Він був трошки здивований такою ситуацією, бо він християнин іншої деномінації.. Молитвою підтримував хлопців, і відповідав за побут свого підрозділу, бо був старший за віком, а тут приїхав православний піп з продуктами, з проповіддю, з молитвою. Ми з ним порозумілись.

Він загинув на блокпосту, коли вибухнула замінована автівка…

Я згадую Сергія Іщенка бійця 74 ОРБ . Ми познайомились на війні і він двічі запрошував мене помолитися, посповідати, причастити, і я приїздив до нього під Велику Новосілку, Новобахмутку. Коли він був в Дніпрі, то приходив з дружиною до храму. В ДАП він мене вже не запрошував, останній раз я чудом Божим додзвонився туди, 18 січня, привітав його з Різдвом, а 19 він загинув під час підриву ДАПа.

Я ховав його через пів року після загибелі…

Згадую Олега Сизоненка(Чорного), бійця спецназу, мовчазного, зовні суворого, але відданого друга і справжнього воїна. Він пройшов війну в Афганістані, пішов добровольцем в 20 БТРо, демобілізувався, але не зміг стояти осторонь і пішов на контракт в спецназ.

Він загинув 10 лютого, повертаючись з глибокої розвідки. Його я також відспівував…

Згадую багатьох. І знаєте, завдяки ним я тримаюся. Коли втома і опускаються руки, коли панічна хвиля «всьо пропало» збиває з ніг, а ґвалт «зрадо-перемог» і «нас слівают» такий, що не чути власного голосу, Господь дає розраду, і я чую їхні голоси, і вони звертаються до мене.

Вони кажуть: «Не здавайся, давай вперед, братан! Ми прикриємо!»

А я, буває, відповідаю: «Так бачите, кращі гинуть,а нікому, нічого не треба, кожен займається своїм — грошима/політикою/дєламі/вибороми. Їм не до нас/вас/їх…всьопропало», — кажу.

Тоді полковник Деміденко відповідає: «солдат, ти хоч і батюшка, але ж ще і солдат, а солдат чи з щитом, чи на щиті.

Кращі гинуть, щоб ви живі не були бадужі, щоб розуміли чого вартий мир, як його легко втратити, і як важко повернути.

Війну можуть привести до хати байдужі, а повернути мир можуть тільки кращі, і тільки ціною свого життя. А»всьо пропало» не буває, повір.

Навіть 9 травня 2014 року, коли я один, поранений, тримав поверх, і не знав як там мої хлопці, я вірив, що вони зроблять те, що мають робити солдати, до кінця, як я. Тепер я знаю точно і мені за них не соромно.

І ти, отче, АТАКУЙ, бо ти солдат, а я свій поверх над тобою тримаю!»

А я все шукаю привід, та кажу: «Нас слівают, суцільна зрада, договоняки!»

Тоді Толя Голозубов сміється і каже: «Головне, ти сам не зрадь. Не зрадь в першу чергу собі .Нам з хлопцями подобалось про що ти говорив і як ти говорив. Це нам дуже допомагало. І якщо ти це говорив щиро, а я тепер знаю, що щиро, то не бійся, відповідай за базар, я з тобою.»

А Сергій Іщенко, стримано посміхнувшись додасть: «Я тобі вірив, отець Дмитро, а ти вірив в мене, і це допомагало мені в ДАПі, я знав і відчував, що за нас моляться, і те що я вистояв, хоч і загинув, це результат нашої спільної віри. А зараз я вже не вірю, а точно знаю, що у тебе все вийде, повір мені!»

Олежа Чорний додає: «отче, ти ж знаєш, я багато не розмовляю, то ти вмієш побалакати (посміхається) скажу просто, я з тобою в розвідку піду».

Я тоді починаю вже верзти що попало: «Та хлопців не нагороджують, немає уваги до героїв, виникає непорозуміння, недовіра. Хтось вважає себе несправедливо ображеним, хтось обділеним увагою, хтось вважає, що він боєць потрудився найбільше, а відзначають не гідних, штабних.

А ця несправедливість руйнує бойове братерство, довіру, вони навіть ображають одне одного. Я не знаю чим можу тут зарадити?»

На це вони геть всі регочуть аж до сліз. А Сашко Завгородній відповів: «Брате, повір, тут всіх чекає стільки нагород, що навіть Брежнєв нам заздрить. Вистачить, Слава Богу, всім. А оті твої земні медалі, тут як вугілля, порівняно з золотом».

А Альберт Саруханян додав:- «Так заздрість — то отрута. Якщо їй піддатися, вона може зруйнувати все — братство, дружбу, любов. Ми всі рівні, всі гідні, просто тут у нас — це ясно, а там, у вас — не дуже. Розкажи їм про це, доведи, ти ж можеш. А ми тут всі за тебе і за вас молимось, тому Усе Буде Добре.»

Вони всі, один перед одним говорять мені: «отче, давай, ДЄЛАЙ, ми підтримаємо!», «Не здавайся, ми підвеземо БК!», «Давай вперед, до кінця, АТАКУЙ, ми прикриємо!», «Ти ж знаєш, ми це вміємо!».

Я не знаю, як виправдати свою бездіяльність коли Небесний Легіон допомагає, прикриває і молиться за нас.

Небесна Гвардія хлопців і дівчат з різних міст і селищ України, з різних підрозділів, офіцерів та рядових, робітників, співаків, вчителів. Вони там не діляться на своїх чи чужих, патріотів і зрадників. Вони — приклад Відданості, Честі і Любові. Вони засвідчили це ціною свого життя. Так хто нам може завадити?

Якщо з нами Бог і Вони,то хто проти нас? Просто смішно!»

 

Share