Мовчання Зеленського: Чому неприємні для Путіна теми стали для нашого Президента забороненими? Україна посунула «червону лінію» у стосунках з агресором

Мовчання для Путіна: чому стратегія Зеленського веде до програшу України.

У п’ятницю українські дипломати, і не лише вони, мали всі підстави святкувати перемогу.

Міжнародний суд ООН виніс проміжне, але дуже важливе рішення за скаргою України проти Росії щодо подій у Криму та на Донбасі.

Його вагу складно переоцінити: тепер з’явилася гарантія принаймні часткової перемоги української сторони та першого доведення міжнародним судом відповідальності Росії за злочини, що сталися внаслідок її агресії проти України.

Про саме рішення, його наслідки та деякі деталі «Європейська правда» вже писала у статті «Перемога повна, але не остання: що означає рішення Суду ООН».

Але у тому тексті було також питання: чому перемога України лишила геть байдужим керівництво держави?

Адже для команди Зеленського подій у Гаазі немов не було. Відтоді минуло три дні – а Банкова досі зберігає мовчанку.

Чи не єдиним відомством, яке публічно зраділо успіху України, стало МЗС – бо воно вело процес і ніяк не могло мовчати.

Складається враження, що чинна влада свідомо уникає згадки про цей суд, який має на меті покарати державу-агресора, державу-терориста.

Ми маємо підстави стверджувати: це враження вірне.

Чи багато ви чули заяв президента Зеленського із засудженням Росії? Чи часто він вживає термін «агресор» щодо РФ? Чи доводилося чути категоричність у засудженні російських злочинів?

Не секрет, що відповідь на всі ці питання – негативна.

І це не випадкове мовчання, а частина стратегії Банкової.

Міжнародні процеси проти Росії є для нової команди на Банковій забороненою темою. В червні, коли трибунал ООН з морського права наказав Росії звільнити українських моряків, президент та його підлеглі теж тримали мовчанку.

Мовчить він і стосовно інших неприємних для Кремля тем.

Багато хто звертав увагу на те, що у публічних заявах про Донбас Зеленський уникає термінів «російська агресія» чи «окупаційні війська», віддаючи перевагу більш розмитим формулюванням – тим, які не викличуть напруження у переговорах з Москвою.

Але це – не єдина заборонена тема.

Майже немає публічних заяв про «Північний потік-2».

Нещодавніх подій у Бундестазі для Банкової немов і не було – хоча ми точно знаємо, що їм пропонували вийти із публічною заявою, щоби переконати німецьких депутатів не підтримувати проросійське рішення.

Та сама історія – з німецькою дискусією про визнання Голодомору геноцидом тощо.

Варто зазначити: прямі звинувачення на адресу Росії від Зеленського все ж лунали, але за майже пів року на посаді президента це були лічені рази. Причому на початку президентського терміну він охоче критикував Кремль.

Зокрема, у перші дні на посаді Зеленський навіть демонстративно заміняв слово «Росія» на «агресор», але потім критика припинилася аж до вересневого виступу на сесії Генеральної асамблеї ООН.

Нині мовчання поновилося.

Джерела «Європейської правди» підтверджують, що зміна риторики є вимогою Кремля.

Москва взялася шантажувати Зеленського і з’ясувала, що він готовий поступатися.

Так, за словами джерел, після кожної жорсткої заяви росіяни влаштовували «рознос» на неофіційних консультаціях із Києвом, попереджаючи, що, мовляв, наступна гостра заява поставить хрест на процесі повернення українських полонених.

Причому рівень заяв, які долають «больовий поріг» росіян, із часом знижувався.

Саме тому Банкова почала зважувати публічні дії та рішення на предмет того, чи не образять вони Кремль.

І саме тому Володимир Зеленський дозволив собі повторити тезу про Росію-агресора лише після завершення першого обміну, та й то – лише коротко.

А далі почалися розмови про новий обмін. А Кремль знайшов ще одну чутливу для Зеленського тему: з’ясувалося, що шантаж зривом Нормандської зустрічі також непогано працює…

Чудово розуміючи всі аргументи президента та його оточення, «Європейська правда» вважає таке рішення не лише хибним, але й вкрай небезпечним для держави.

Адже відмова українського президента критикувати РФ (навіть якщо це відбувається через російський шантаж) дає потужні козирі європейським «друзям Путіна».

І нинішнє поступове повернення РФ у «цивілізований клуб» це яскраво ілюструє.

Хто ж говоритиме про неприпустимість цього, якщо сама Україна мовчить?!

Офіс президента, звісно ж, має контраргументи.

Перший можна сформулювати так: «вам їхати чи шашечки?». Мовляв, не так важливо, чи є заяви, якщо Україна продовжує протистояти агресії РФ (і успіх у Гаазі став черговим доказом цього).

Другий аргумент – необхідність повернення українських заручників, що наразі перебувають на території РФ та ОРДЛО.

«Ви що, проти повернення наших моряків?» – питав сам Зеленський на екстреному брифінгу, присвяченому згоді української сторони на реалізацію плану Штайнмаєра.

Аргументи слушні, але вони не виправдовують нинішню політику «аби не образити Путіна».

Адже реальні успіхи України у протистоянні агресії зникають з інфопростору, якщо немає заяв керівництва країни, які підтверджують, що це не випадковість.

Це добре відомий піар-принцип: перемоги, про яку ніхто не знає, просто не існує.

По суті, Київ власноруч підштовхує західний світ до компромісу із Кремлем – адже самі обираємо таку стратегію.

Із другою тезою дещо складніше. Два місяці тому «Європейська правда» вже виходила з редакційною колонкою, присвяченою ризикам видачі РФ одного з ключових свідків знищення малайзійського «Боїнгу».

Історія довела: показавши слабину перед шантажем Кремля, українська влада буде вимушена йти на все нові та нові поступки агресору. І саме це ми спостерігаємо на Донбасі, коли Україна воліє закривати очі на проблеми під час розведення, відмовляючись від своїх вимог, які ще вчора лунали як категоричні.

Це надзвичайно небезпечний шлях. Створивши традицію поступок перед вимогами Кремля, Україна посуває власні червоні лінії.

Цей процес ще не пізно розвернути.

Але для цього у вищого керівництва має бути чітке розуміння – де проходить межа можливих компромісів. Зараз Київ робить усе можливе, щоби створити враження: цієї межі немає.

Саме тому вже лунають питання: а якщо одного дня, шантажуючи звільненням заручників, Москва вимагатиме відкликати чи «злити» справу в Суді ООН, якою буде відповідь Києва?

Ця стаття – Editorial. Це означає, що текст публікується за підписом усієї редакції та має підтримку всіх її журналістів.

«Європейська правда» вдається до цього формату лише у виняткових випадках, коли Україна опиняється перед важливим вибором у сфері міжнародної політики.

Нині, на наше переконання, ситуація є саме такою.

Share