«Не слідчі органи, а мій син збирав докази і по стоп-кадрам відтворював, як poзcтрiлювaли його батька»: Майдан змінив Україну. Але скільки бoлю, скільки бoлю…

Збираючи докази, мій син по стоп-кадру відтворював момент, як розстрілювали його батька, — вдова Героя Небесної Сотні Володимира Чаплінського

20 лютого — 5 років з дня загибелі одного з учасників Революції Гідності — Володимира Чаплінського. Того дня чоловік, як і багато інших майданівців, дістав смертельне поранення під час протистояння владі в центрі міста.

У Володимира залишилась дружина Світлана і двоє дітей. Про сім’ю героя написала Віка Ясинська у Цензор.net.

«Моя головна мрія, щоб повернувся тато», – ділиться донька загиблого, 11-річна Віолета. «Я б йому тоді жовто-блакитний прапор намалювала і написала «Повертайся з миром!»

Ми і на Майдан ходили з нашим сімейним прапором. Там було написано «Слава Україні — Героям Слава!» Співали разом гімн.

Тато був добрим і завжди веселив мене, якщо я сумувала: наприклад, я йому заколочки свої чіпляла на голову, а він мені косички заплітав.

Дарував мені подарунки: старовинний сундучок, скляного котика в коробочці – я їх бережу. А мої подарунки йому – це малюнки, я і зараз малюю, а ще ліплю різні фігурки і приношу йому на могилу.

Тато тепер там, де Бог, але він мене бачить. Я це відчуваю. Інколи вголос говорю до нього. А перед сном молюся, щоб папа був здоровий, щоб мене завжди чув і щоб Бог передав йому привіт.

Володимир народився в Житомирській області, дитинство і юність провів у Росії – його батьки були військовими і переїхали туди, коли він був ще зовсім маленьким.

Проте він щороку приїздив на Батьківщину до бабусі – в місто Нетішин (Хмельницька область). А в сусідньому селі жила його майбутня дружина Світлана, з якою він познайомився в середині 80-х.

«Нас із Володею познайомив його товариш. Я тоді в школу ходила, у 8 клас, а він був старший за мене на три роки.

Як він мені потім розповідав, я йому припала до душі тим, що була досить сором’язливою, не вішалася на шию, як багато хто з дівчат, – Володя був міським і видним парубком.

Спочатку ми дружили, листувалися, але згодом я зрозуміла, що це мій майбутній чоловік.

Подружжям ми стали, коли мені було 20, а йому 23. В Обухів переїхали на початку 90-х. Там його батькові дали квартиру. Мені це місто не сподобалося, але я готова була жити там, де і мій Володя.

Я за фахом вихователь, соцробітник. Спочатку влаштувалася в школу, а потім, коли народився наш синочок Володя, в дитсадочок – там працюю і досі.

А чоловік працював електромонтером на паперово-картонному комбінаті. Окрім того, він пробував ще різні варіанти роботи, хотів, щоб ми жили в достатку. Десь на початку 2000-х поїхав на Кіпр, а пізніше зайнявся з товаришем збіркою меблів, в них була своя фірма, роботу на комбінаті при цьому не кидав.

Згадую, що ще на Кіпрі, коли ми приїхали до нього з сином, Володя пропонував нам залишитись. Але я не захотіла — і зараз дуже жалкую про це. Себе картаю, думаю, якби я тоді погодилася, чоловік був би живий.

На Кіпрі я завагітніла двійнею, мої дітки народилися недоношеними вже в Україні, проте з вини лікарів через декілька днів померли. Але згодом з’явилася на світ наша донечка Віолета.

Я дуже запам’ятала, як ми там, за кордоном, пливли на кораблі, і звернули увагу на вже літню сімейну пару німців – вони видавалися досить щасливими.

Володя мені тоді сказав, що прийде час — і в нашій країні пенсіонери не будуть збирати пляшки, щоб купити хліба. Він дуже цього прагнув. І саме за ідею жити краще пішов на Майдан, хоча ми не були бідними: щороку їздили на море, в гори, які він їх дуже любив.

Ще мій чоловік обожнював Львів, де ми бували двічі на рік: влітку і на Різдво. Він хотів нам показати весь світ.

Моїй донечці було 5 років, як не стало батька, але поки він був живий, вона стільки побачила, як деякі не бачать за все життя.

У Володі було стільки любові, тепла до дітей! Бувало, він приходив додому дуже втомлений, о 10 вечора, але так хотів погратися з Віолетою, що сам брав дитину, вдягав і йшов з нею гуляти на вулицю.

Він був така людина, яка, як то кажуть, ані тварини, ані комашки не образить, але якщо йому хамили – він одразу ставав іншим.

А ще не був боягузом: Володя займався карате, це хобі він дуже любив. Він якось навіть дівчину врятував.

Ми жили біля парку, почули, як за вікном кричить жінка — і він, вхопивши нунчаки (Традиційна японська зброя) , без роздумів у шльопанцях і шортах, хоча на дворі було холодно, кинувся допомагати.

Цікаво, що якось через декілька років та дівчина його упізнала на вулиці — і подякувала.

Мій чоловік був дуже цікавим і мав ще чимало захоплень. Наприклад, Володя був членом клубу «БМВ». Купив собі машину — вона в нього була як лялечка, брав участь у перегонах.

Ще він любив ремонтувати старовинні годинники. В його гаражі навіть є щось на зразок міні-музею. Найбільше він волів братись за годинники, які не підлягали ремонту.

Володя був гордий тим, що українець. Хоч і шкодував, що не розмовляє українською мовою. Якось він попросив племінницю, щоб вона йому сплела жовто-блакитний браслетик з тризубом.

Не знаю, звідки це в нього, але, мабуть, він таким народився. Чоловік дуже цікавився своїм родом, для нього дуже важливо було знати, звідки він походить. Зберігав сімейні речі, якими він дорожив, час від часу діставав їх і розповідав сину про них. Він реставрував скриньку своєї бабусі – і тепер це сімейна реліквія.

Ми дуже добре жили – в нас була ідеальна сім’я – і ми могли залишитись осторонь Майдану, але нам так само хотілося змін у країні.

Коли побили студентів, чоловіка це дуже обурило і викликало агресію. Він тоді сказав, що ми ж народ, ми ж не бидло, ну, чого влада нас взагалі не чує? І наступного дня після цього прийшов з роботи і повідомив, що поїде не Майдан, подивиться що там відбувається. З собою взяв сина.

Володя молодший тоді навчався в Києві, в технікумі електронних приладів. А потім чоловік потроху почав їздити туди регулярно. Але приблизно в кінці січня, коли ситуація на Майдані перестала бути мирною, він навіть кинув займатись меблями, щоб частіше їздити в столицю.

Син теж бував там з ним. І я дуже часто їздила до них — привозила чай, бутерброди. Навіть наша маленька Віолета не пропустила жодного віче.

Володя був у першій львівській сотні. Там він познайомився з багатьма хлопцями. Його близьким товаришем став Ваня Пантєлєєв – він теж загинув 20 лютого.

Можна сказати, що свого роду Майдан часто траплявся в нас вдома. Хлопці, які приїхали здалеку, часто в нас відпочивали. Тут вони могли помитися, перевдягнутися, попрати речі.

Коли я йшла з роботи, завжди дзвонила і питала в чоловіка, скільки людей зараз у нас вдома, щоб знати, скільки хліба купляти.

А розмовляли вони часто про інше життя для дітей, а ще розуміли, що може бути силовий розгін, готувалися до нього – чула розмови про броніки. Тобто хлопці усвідомлювали, що їх можуть побити.

Але про те, що в них будуть прицільно стріляти…. це досі не вкладається у мене в голові.

18 лютого Володя прийшов з нічної зміни з комбінату, помився, і готувався їхати на Майдан. Але, як на мене, він робив тоді якісь дивні речі – розповів де, що знаходиться. Сказав, де лежать запасні ключі від машини, що заплатив штраф, бо його оштрафували за перевищення швидкості, тобто він наче знав, що не повернеться.

Я ще спитала: «Володя, а навіщо ти це мені говориш?» — а він, вже виходячи з дому, відповів: «Ну я же, как на войне», — і пішов. Далі ми зідзвонювались. Чоловік казав мені, що все нормально, але щоб я до них не приїжджала.

Проте в мене і не було можливості — захворіла донечка. І хоч я не була поряд з Володєю тоді, мені не було тривожно – я знала, що він буде обачним, бо в нього є ми. Дивилася телевізор до пізнього вечора – слідкувала за тим, що відбувається, і десь годині о 10 чи 11 вечора набрала чоловіка – почула, що він біжить.

На ходу він попросив мене, щоб я не дзвонила, набере сам. Передзвонив уночі. Сказав, що все добре, ночуватиме в когось із киян.

Вже після його смерті мені розповіли інші майданівці, що бігли вони, щоб відволікти на себе «беркутівців» і «тітушок», коли ті десь зажали людей.

А потім один хлопець сказав, що, якоюсь мірою, Володя та інші врятували йому життя, бо якби не відтягли на себе «Беркут», – їх би просто забили.

Так само ще в січні мій чоловік вивів у безпечне місце побитого юнака, щоб його не добили – хоча це було досить ризиковано для самого себе, Володя не зміг пройти повз нього.

20 лютого я подзвонила чоловікові о 7 годині ранку, і почувши його голос, подумала, що він спав. Але насправді, вони до того моменту вже не першу годину відтісняли «Беркут». Довго не спали і були втомлені.

Ще Володя додав, що приїде сьогодні додому і що виключає телефон, бо сідає батарея.

А о 9 годині ранку, коли я побачила, що в людей стріляють, – запанікувала.

Почала телефонувати Вані, мабуть,зробила дзвінків 50. Він постійно скидав. Але потім мій чоловік мені передзвонив – і зі мною вперше за весь час трапилась істерика.

Я сказала: «Володя, ти не підеш з Майдану, я знаю, але відійди до сцени – не роби дітей сиротами!» У відповідь він сказав єдине слово «Хорошо» — і все.

Знаючи його, я відчула, що ось це його «Хорошо» значить, що він у безвиході.

Але о 12 годині я побачила дзвінок від Вані — мені одразу стало легше на душі, подумала, якщо він вийшов на зв’язок, значить, все з ними обома добре. Підняла трубку, мене спитали, хто Ви цій людині? І повідомили, що він загинув.

Для мене це означало, що немає в живих і Володі – вони скрізь були разом. І тоді я «поповзла» по стіні в коридорі, підійшла до сина і сказала, що батька немає в живих, хоча ми і не знали цього на 100%.

Віолету ми віддали кумі, і разом з Володею молодшим і кумом взяли таксі і поїхали на Майдан шукати мого чоловіка.

Спочатку приїхали в Михайлівський собор — там було багато вбитих. Я підбігала до кожного – знімала покривала, але згодом мені сказали, що не шукайте, тут такого прізвища немає. А ще перед тим я обдзвонила лікарні і морги – і, коли в Михайлівському не знайшлося тіла, в мене промайнула надія «Раптом поранений!»

Ще загиблі лежали біля ялинки, але коли ми туди прибігли, тіл вже не було. Проте там дізналися, що в готелі «Україна» є розстріляні. І коли я добігала до сходів готелю, клянусь, почула голос «Я здесь».

Залетіла всередину – там Богомолець тримала список, сказала, перевірить, чи є в ньому мій чоловік, а я відповіла, що точно знаю — він тут.

І коли я знайшла Володю, як кажуть, перша реакція: очі бачать, а розум не хоче сприймати, що життя закінчилось.

З того моменту я погано пам’ятаю, що було далі. Мене накололи уколами, але я не спала всю ніч і вперше в житті почула, як сильно плакав у своїй кімнаті мій син.

З тих пір він дуже змінився, взяв на себе роль батька, хоча йому на той момент було 19 років.

Для Віолети смерть тата теж стала дуже тяжким ударом – вони були дуже близькі. На похорон я її не брала, але через декілька днів вона почала питати, де тато – розуміла, що ми щось приховуємо від неї.

Я розповіла їй, що Володя на небі, але додала, що колись він повернеться, – вирішила, що так вона легше перенесе цю звістку. Спочатку в неї була злість, образа, агресія. Я пояснювала донечці, що тата забрав Бог, бо йому потрібні такі сміливі і чесні люди.

А через деякий час вона мене запитала: «Чому там має бути тільки мій тато, нехай тепер якийсь другий туди піде, а мій нарешті повернеться?». Але десь роки через три Віолета намалювала дідуся з бородою і доброю посмішкою. Я зрозуміла, що це Бог, і що в якийсь момент моя дитина змирилася з тим, що тато біля нього. Але вона досі на нього чекає.

Володю поховали 22 лютого, але як це відбувалося, я не пам’ятаю. Якось я поїхала на Майдан, хотіла побачити місце, де він загинув. І хлопці, які там були, розповіли, що зазвичай Володя був веселим, а в той день, ще до того, як почали стріляти, дуже мовчазним.

Я певна, що моєму чоловіку було нелегко: він розумів, якщо з ним щось станеться, нам буде дуже важко без нього. А з іншого боку, Володя знав, що не піде з Майдану — не зрадить своїм ідеям. Він був людиною слова.

Перші два роки я була взагалі, як зомбі, не варила навіть їсти. Життя складалося з двох речей: робота і суди.

Я раніше постійно щось пекла для родини, а за 5 років – жодного разу. Єдине, що ми робимо щороку – пасочки. Печемо їх разом з донечкою, бо ще на перший після загибелі Володі Великдень я теж не хотіла нічого робити, але Віолета сказала, що ти знаєш, як би папі було приємно, щоб ми щось спекли.

Втрата Володі – це біль на все життя, але десь тільки за останній рік я зрозуміла, що дуже сильно себе загнала, і якщо я себе не витягну, то не знаю що буде далі.

Раніше в мене були суїцидальні думки, проте я думала про дітей, про маленьку доньку, кому вона буде потрібна, якщо мене не стане? Щоб мене хоч якось розрадити, одна з моїх сестер разом з сім’єю кинули все і переїхали жити сюди, в Обухів, я дуже вдячна їй за це. І коли мені було 45 років, вона вмовила мене що треба відсвяткувати, хоча я не хотіла. Але потім я не пошкодувала про це, бо відчула, що потрібно жити.

Проте, думаючи про смерть чоловіка, я усвідомлюю, що він віддав життя – і багато хто з простих людей змінився після Майдану на краще, але ж у мене є питання до влади, чи змінилися ви: де ті, хто вбивав наших хлопців, чому вони досі не покарані?

Чому, щоб довести, як позбавили життя мого Володю, ми самі збирали докази. А мій син, роздивляючись відео, по стоп-кадру відтворював момент, як розстрілювали його батька?

 

Share