На початку літа 1945-го року загін НКВС рейдував у верхів’ях Чорного Черемоша, вишукуючи бункери і криївки повстанців.
У лісі совєти натрапили на ведмедицю з малям. Коротка черга і чекісти вже смакували ведмежатиною, нашвидкуруч спеченою на вогні.
Гуцули, до речі, ведмежого м’яса не їдять через одвічне табу. Перелякане ведмежа втекло. Його ніхто й не переслідував.
Через кілька днів голодне і знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало матір, знайшла у лісі повстанська боївка «Хмари»
Що було далі розказує ресупс UCF — Ukrainian Cyber Forces.
На постої стрілець УПА Василь Білінчук на псевдо «Сибіряк» (псевдо отримав через втечу із заслання в Сибіру) спробував нагодувати ведмежа пляшкою молока, і йому це вдалося.
Ведмедик оклигав і прив’язався до партизанів. Ходив за ними, як песик, супроводжуючи боївку в непростих переходах. За звичайного життя ведмеді, в основному, харчуються рослинною їжею. Але повстанський їв те, що й партизани: хліб, кулешу, солодке і кисле молоко.
Та через півроку прийшла зима. І ведмежа почало впадати у сплячку. Аби не залишати друга, Василь Білінчук ніс його на собі під час переходів.
Із цього періоду збереглося декілька унікальних світлин, на яких серед бійців УПА значиться і вже доволі великий ведмідь.
Кремезний «Сибіряк» мав справді сибірське здоров’я, носив не тільки молодого ведмежа, а ще й кулемет Дегтярьова.
Василь Білінчук, який виходив ведмежа, загинув у 1952-му році коли важко пораненим прикриваючи відхід боївки. Йому було всього 26 років.
Того ж року в нього народився син — нині відомий український письменник Василь Портяк, автор сценаріїв до фільмів «Залізна сотня» та «Нескорений».
На світлинах повстанець Василь Білінчук разом із ведмежам в Карпатах під час переходу його боївки взимку 1945-го року.
«Коли народився я, то моєму татові залишалося до загибелі під час чекістської спецоперації менше двох місяців, а за два тижні до того впав мамин брат, улюбленець роду.
Другий мій дядько, хорунжий «Хмара», досить відомий попри не надто високий ранг, розстріляний тут, у Києві. Це лиш кілька з двох великих родів, що їх кості розсіяні по Карпатах, у Сибіру, десь під міськими асфальтами… Та чи мало таких родів – галицьких, волинських, подільських?»
Це із спомингів Василя Портяка, одного із найкращих сучасних новелістів, який пішов із життя у березні нинішнього року.
Василь Портяк — український письменник, прозаїк, сценарист (“Нескорений”, “Залізна сотня”). Член Національної спілки кінематографістів України.Лауреат премій “Благовіст”, імені Павла Усенка, Нестора Літописця, Міжнародної літературної премії “Корона Карпат”.
У 2009 році був номінований на Шевченківську премію в галузі літератури, але його кандидатура не знайшла підтримки.
Василь Портяк написав блискучі оповідання і кіносценарії про своїх земляків. Він носив прізвище першого маминого чоловіка, тата ніколи не бачив.
У травні 1994 року, коли у нього народився син, змінив у паспорті прізвище на Білінчук-Портяк.
Потім писав: «Сина Ореста возив на місце батькової загибелі, про яке сам геть недавно узнав – у Карпатах, на межі двох сіл, Ільці й Красник, у Верховинському районі.
Малому теж записав у паспорті: Білінчук-Портяк. Після 18 років хай собі як захоче, так і обирає».
Сьогодні онуку «Сибіряка» Оресту стільки ж, скільки було його діду….
