Олекса Гірник — герой України чи божевільний радикал? Президент закликає плекати лише героїв, імена яких не викликають конфліктів, не розділяють суспільство

Цього дня у 1978 році на Чернечій горі у Каневі сталася подія, яку засекретили радянські КДБісти, а сьогодні, через необізнаність до неї по-різному ставляться в різних регіонах України. Олекса Гірник — герой чи божевільний? Чи варто залишати його ім’я в історії? Питання актуальне.

В інтерв’ю газеті The Times of Israel Президент Зеленський висловив  ідею побудови загальної історії, яка не викликала б конфліктів.

Президент вважає можливим і навіть перспективним побудувати історію, орієнтуючись при цьому не на факти, а на громадську думку, написала Катерина Щоткіна у Діловій столиці

Можливо, справа в тому, що він поставив перед собою титанічне (якщо не божественне) завдання: всіх помирити. Але оскільки він не бог і не титан, а всього лише шоумен, він бачить той єдиний шлях, який йому добре знайомий, — шлях усунення з публічного простору того, що викликає конфлікти.

Тому президент чесний, коли пропонує називати вулиці іменами, які не викликають конфліктів, плекати героїв, які нікого не кривдять, і щоразу закликає на допомогу «яку різницю», як заклинання.

Проблема української чутливості до історії корениться не в тому, що у Львові та Харкові різні герої і по-різному сприймають одні і ті ж події.

Проблема в тому, що політичні міфи у нас досі підміняють історію. Фактами важко пробитися до розуму громадян через товстий-товстий шар міфології і під акомпанемент «якої різниці».

У Львові та Харкові не різні герої і не різне ставлення — там просто превалюють різні міфи. А історії немає ні там, ні там приблизно рівною мірою.

Вірте собі у що хочете, але чур без бійок.

Саме так виглядає програма побудови історії від Володимира Зеленського. Це зовсім не програма вивчення та доведення до загального відома історичних фактів, які до сих пір замовчувалися або спотворювалися в політичних цілях.

Але той, хто відмовляється приймати власну історію, — з будь-яких, навіть самих благих спонукань, — буде підкорятися міфам, які напишуть для нього інші.

У цьому контексті хочеться згадати сьогодні Олексу Гірника. Для одних він герой і патріот, що пожертвував власним життям. Для інших просто людина не сповна розуму.

В ніч на 21 січня 1978 року, в день Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку.

Був мороз – 15 градусів, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав – тому вибрав нічний час.

Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Тараса Шевченка. Спустився до схилу гори, звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок.

Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички – все тіло палахнуло факелом.

Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Зранку тіло знайшли. Повідомили міліцію.

B галузевому архіві СБУ зберігся лист-повідомлення в Центральний Комітет комуністичної партії України:

«Таємно. Ворожі проявлення. Черкаська область 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музєю-заповіднику Т. Г. Шевченка в 15 метрах від оглядового майданчику знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю».

Це було тіло Олекси, уродженця села Богородчани Івано-Франківської області, який перед смертю зазначив в своїх листівках:

«Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава (не російська)».

Олекса довго і важко йшов до цього кроку – акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що «оборону тримають тільки ті, хто залишився живим».

Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому «кожний жовнір» мав велику ціну.

Але він також бачив, що велика кількість, залишившись в живих, припинили оборону. Тому було багато причин. В першу чергу – страх.

Століттями українців залякували і примушували бути не українцями, а іншими – «рускімі». За незгоду суворо карали і страчували.

Коли настали радянські часи цей тиск набув рис оскаженіння. Тому постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений Голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений.

Олекса бачив, що навіть в цієї «маси» – заляканої і оплутаної брехнею, все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом.

Треба було якось збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх, що не все втрачено. Іншого засобу, ніж як стати «смолоскипом» для свого народу Олекса не бачив.

Незважаючи на те, що радянська влада зробила все що змогла для того, щоб замовчати подвиг Олекси Гірника, щоб оббріхати його героїчний вчинок – розповсюджували чутки, що спалився якийсь п’яничка чи божевільний…

Іронія долі: У 2008 році, через 30 років після загибелі Олекси Гірника у Донецьку(!), в головному офісі всеукраїнської громадської організації інвалідів «Чорнобиль-Допомога», було врочисто відкрито громадський музей «Смолоскип».

Перший і єдиний музей у світі такого роду. Сьогодні навряд чи можна знайти хоч якісь сліди цього музею в окупованому Донецьку Там були зібрані унікальні матерали про тих, хто обрав для протесту такий страшний шлях — пекло вогняного болю…

Приміром, там були матеріали про те, що в часи царату, в Петропавлівський в’язниці, на знак протесту, облила себе гасом і спалилася Марія Вєтрова. Цей вчинок спричинив багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі і Москві.

В 1968 році (про це знав Олекса Гірник) на знак протесту проти вводу військ в Чехословаччину і проти русифікації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього взагалі будь-які свідчення або згадки були знищені.

Подвиг Василя згодом повторив чех Ян Палах.

Була спроба самоспалення Миколи Береславського. Оскільки він намагався це зробити публічно, то цій спробі завадили, але не забули за цю спробу покарати ув’язненням.

Є факт самоспалення бійця УПА, який провів 20 років в криївці на Тернопільщині, а коли його оточили військові міліції не здався, а спалив себе живцем. Його ім’я – Юрій Михайловський.

Навряд чи ми б колись дізналися про цих та інших великих достойників нашого народу, якби не зібрання музею «Смолоскип»

Вчинок Олекси Гірника і його попередників примушують людей задуматися над долею нашого народу, над своєю долею.

Олекса Миколайович Гірник — український дисидент, політв’язень. Народився 28 березня 1912 року у Богородчанах Івано-Франківської області. Спочатку вчився у польській школі, згодом в українській гімназії. Очолював загін пластунів у патріотичній організації «Сокіл».

Був призваний до лав польської армії. За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України засуджений до 5 років ув’язнення. 1939 року під час німецького вторгнення у Польщу втік із в’язниці й на Львівщині намагався налагодити зв’язки з націоналістичними організаціями.

У тому ж році заарештований НКВС і засуджений як «зрадник Батьківщини» до 8 років таборів. Покарання відбував у Норильську та Магадані..

Звільнився у 1948 році, переїхав на помешкання до м. Калуша. Працював на місцевому цегельному заводі.

Указом Президента України Віктора Ющенка від 18 січня 2007 року за проявлені громадську мужність і самопожертву в ім’я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави (посмертно).

Share