Останній дзвінок з Іловайська: «Ми не вийдемо! Знайдіть мене!» Маленький Кирило через 4 дні пішов у 1-й клас. Без тата. Ця рана ятритиметься все життя

Всередині все обірвалося в одну мить. Кілька хвилин, не кліпаючи, дивлюсь на світлину, на яку натрапила у стрічці Facebook. На ній заплакана мати тримає у руках вирізку з газети. З кольорового тоненького папірця дивиться чоловік у військовій формі як дві краплі води схожий на неї.

Тільки вона плаче, а він посміхається.

Цей пост написала Yulia Vorona на сторінці Фонду «Повернись живим» у Facebook.

«Я пригадую її невеличку охайну квартиру. Ми на кухні, п’ємо чай та їмо печиво. Розмовляємо так, ніби не вперше бачимо одна одну, і від того стає особливо затишно.

А я боюся підійти до найстрашнішого, зачепити найболючіше – спитати, як вона втратила єдиного сина. Тоді я просто ненавиділа себе та свою роботу.

Але Тетяна Михайлівна все розуміла, вона до того готувалася.

Її син – 42-річний Андрій Попєль, боєць 93-ї бригади, загинув в Іловайському котлі. Коли та як, вона й досі достеменно не знає. Востаннє він зателефонував дружині 28 серпня і сказав: «Мы не выйдем. Найдите меня».

Це було за чотири дні до того, як його син Кирило пішов у перший клас. Без тата.

Обидві плачемо, нема кого соромитись.

Та біль Тетяни Михайлівни не ділиться навпіл, він разом із нею вже чотири роки. Обіймаю на прощання. Мам завжди хочеться обіймати та тримати за руки, щоб хоч якось показати: ми з вами.

Виходжу на вулицю і єдине, що мене бентежить: як вона там зараз? Одна у порожній квартирі, сам-на-сам із розворушеним болем…

Вечір. На вулиці дощ. Міцно притискаю до себе газети, аби не замочити жодної сторінки. Всередині – історія мужнього вчинку, пам’ять про сина та батька, яку можна потримати в руках.

А ще історія великого горя однієї родини. Передаю Тетяні Михайлівні і швидко йду…

Цьогоріч вона акуратно вирізала сторінку з газети, наклеїла на неї синьо-жовту стрічку і приїхала до Києва. Щоб показати всім: її єдиний син – Герой!

І вона плакала біля Стіни пам’яті поблизу Михайлівського собору разом із тими, чиїх синів зжерла війна. І того дня не було дощу, за яким, як того вечора, можна було сховати сльози.

Щоб матері не плакали, щоб діти йшли до школи за руку з татками, ми маємо зробити все, аби всі наші захисники повернулися додому живими.

Share

One Comment

  1. Andree Syversen

    I simply want to tell you that I am just new to blogs and honestly enjoyed your blog. Very likely I’m going to bookmark your site . You definitely have really good articles and reviews. Regards for revealing your website.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.