Останнє фото з сином. «Годзила» загинув за день до демобілізації

«Сьогодні у тебе на могилі стоїть пам’ятник. Там викарбуване обличчя. Воно схоже…. але не твоє. Бо жоден камінь не може передати те, яким ти був насправді.

Воно навіть обдурює дійсність, бо якесь грубе, серйоне… може, так хотіли автори. Бо ти ж боєць АТО… а всі захисники мають бути серйозними, — написала журналіст Юлія Кириєнко на сторінці Фонду «Повернись живим»у Facebook

Якось дивно було на цій війні: бачиш людину вперше, а відчуття, ніби давно знаєте одне одного. Мабуть це тому, що погляди на життя і цінності однакові.

Коли я вперше тобі зателефонувала, аби приїхати познімати околиці Майорська, ти відповів мені телефоном, ніби подружці з мирного життя. І така відкрита душа в тебе була до всіх людей.

Пам’ятаю багатодітну сім’ю у тому клятому Зайцевому під Горлівкою, яким ти допомагав…. Хоч більшість мирних жителів тієї частини села всім своїм їством прагнули у «ДНР».

Потім та сім’я переіхала, бо ж уславлене ними «ДНР» розбомбило їхній дім.

А ще пам’ятаю, як ти намагався вирішити питання зі світлом для жителів цього села. Хоча пошкодили його міни з «ДНР», скориговані тими ж самими жителями…

Та востаннє я пам’ятаю багнюку по коліна на початку березня 2016-го, коли приїхала до тебе і ми пішли знімати позицію в «Басейн» перед школою, в якій нормально так закріпились сєпари… І діти з Зайцево, а їх було чимало, залишились без навчання…

Вона, та школа, й досі укріпрайон.

А потім був похорон. На Майдані під стелою. Море квітів і людей. Бо, мабуть, не було тоді тих, хто не знав, хто такий «Годзила»… А потім я прийшла до себе на канал, і там плакали навіть ті, хто тебе бачив тебе лише по телеку…. А це точно багато, що значить.

***

Два роки тому, 31 березня 2016-го, загинув боєць 57-ї бригади Дмитро Годзенко на позивний «Годзила». В той день рано вранці бойовики зі 120-мм мінометів обстріляли селище Зайцево. «Годзила» першим виходив з дому, який займали військові, і взяв один із ударів на себе.

49-річний киянин міг не йти воювати – він посідав керівну посаду на енергетичному підприємстві, та й з військомату по нього не приходили. Дмитро мобілізувався добровільно.

Він був поранений, але все одно повернувся на фронт.

За 10 днів до загибелі «Годзилу» нагородили Орденом за мужність ІІІ ступеня. Бійців, які отримали таку відзнаку не посмертно і не після важких поранень, можна перелічити на пальцях. До демобілізації чоловік не дожив усього день.

Син бійця Олексій Годзенко – журналіст 24 каналу. У батька та сина є чимало спільних фотографій. На одній із найвідоміших вони обидва на передовій: Дмитро тримає у руках автомат, а Олексій – мікрофон.

Війна забирає найкращих. Але загиблі військові живуть, поки живе пам’ять про них.

Не забувайте, яку ціну ми платимо за мир на більшій частині України.

«Годзила», ми пам’ятаємо і дякуємо тобі за все, — завершила свій допис Юлія.

 

Share

One Comment

  1. Arielle Meason

    I just want to tell you that I am just new to blogging and truly enjoyed your website. More than likely I’m want to bookmark your blog . You actually have fabulous posts. Thanks for revealing your website page.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.