Під грифом «таємно»: За що позбавляли звання Героїв Радянського Союзу, нагороджених за військові подвиги. Серед «позбавленців» — відчайдухи-українці

За період Другої світової війни 11 тисяч людей стали Героями Радянського Союзу.

Однак менше відомо, що по війні 76 громадян цього звання були позбавлені. Причини різні. Здебільшого це зрада Батьківщині та кримінальні злочини.

На жаль, про «позбавленців» відомо мало. У радянські часи тема ця була «закритою», а нині більшості з цих людей уже немає в живих.

Загалом же біографії тих, хто став Героєм Радянського Союзу, а потім позбувся цього звання, багато в чому схожі.

Герої — це відчайдухи, люди сильних характерів, здатні діяти швидко й рішуче, однак інколи саме ці якості їм і шкодили в «нормальному житті».

Ось кілька найхарактерніших історій, пов’язаних з українцями, з тими, хто служив чи жив в Україні та подіями, які тут відбувалися.

Про них написав Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ на сайті На скрижалях.

Останній панфіловець Добробаба.

Іван Добробаба (Добробабін) родом із села Перекоп на Харківщині. Простий сільський хлопець закінчив чотирикласну школу, будував Харківський тракторний, відслужив в Червоній Армії, встиг повоювати на Халхін-Голі.

Потім працював у Киргизії на будівництві Чуйського каналу, жив у селищі Кант, звідки пішов на війну в липні 1941-го. Потрапив у 316-ту стрілецьку дивізію (згодом 8-ма гвардійська Панфіловська), що обороняла Москву.

16 листопада сержант Добробаба прийняв свій останній бій під роз’їздом Дубосєково, фактично командуючи четвертою ротою (замість загиблого політрука Клочкова), на ділянку якої припав основний удар німців.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1942 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм сержанту Добробабі присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Посмертно…

Але сам Добробаба… цього не знав! Бо у цей час відсиджувався у рідному Перекопі.

Він не загинув — в бою під Дубосєково був контужений, поранений у ногу і засипаний землею…

Коли очуняв, навколо були німці. Пораненому бійцеві годі було думати про перехід лінії фронту. Його підлікували місцеві жителі, потім Добробаба шукав партизанів, нарвався на німців, але з полону втік.

Дістався до рідного села, де місцевий староста допоміг йому з документами. Але й попередив: готується облава на молодих чоловіків для вивезення їх до Німеччини. Треба або знову втікати, або знайти якусь роботу тут.

Добробаба пішов служити у так звану допоміжну поліцію, але усіляко намагався допомагати односельцям.

Звісно, зрадником він не був, тому й не втік з німцями, а після визволення знову пішов на фронт. Брав Будапешт і Відень, нагороджений кількома медалями і навіть орденом Слави ІІІ ступеня!

Після демобілізації повернувся в селище Кант у Киргизії, де працював до війни і де жила сім’я. Яке ж було здивування фронтовика, коли в сусідньому Токмаку (селище свого часу заснували українські переселенці) він раптом побачив табличку «Вул. Добробабіна», а в місцевому парку – пам’ятник воїну, на постаменті якого було викарбовано… його прізвище, дату народження і смерті!

Кажуть, потім «бронзовому» Добробабіну відрізали голову і «пришили» на її місце голову панфіловця-киргиза. Але люди однаково називали пам’ятник «добробабінським»…

Утім спочатку «воскреслого» героя в Токмаку носили на руках. Йому дали квартиру і навіть призначили заступником директора цукрозаводу. Але тільки-но Добробаба спробував відновити свій «офіційний статус» Героя, як ставлення влади змінилося. Адже мертвий герой «вигідніший» за живого!

Почали «копати» біографію. І таки докопалися! Виявивши, що Іван Добробаба «служив у поліції», його заарештували за підозрою у «зрадництві» й етапували до Харкова.

Вироком Військового трибуналу Київського військового округу від 8 червня 1948 року він був засуджений до 25 років позбавлення волі. Указом Президії ВР СРСР від 11 лютого 1949 року його позбавили і звання Героя Радянського Союзу.

Утім з нагоди 10-річчя Перемоги Добробаба потрапив під амністію і строк йому скоротили до 15 років.

До речі, Головна військова прокуратура СРСР у зв’язку зі «справою Добробаби» навіть провела спеціальне розслідування про «подвиг 28 панфіловців».

Після цього стаття у газеті «Красная звезда» від 22 січня 1942 року, яка й лягла в основу указу про нагородження, була визнана такою, що «не знайшла документального підтвердження».

Але ж у статті згадувалися конкретні прізвища загиблих (в тім числі Добробаби), і всім їм було присвоєно звання Героїв!

З’ясувалося, що живі й деякі інші учасники того бою, а чотирьом із них уже після війни таки вручили Зірки Героїв, оскільки указу про нагородження ніхто не відміняв.

Зрештою, справу, як кажуть, спустили на гальмах, а подвиг 28 героїв-панфіловців, попри висновки прокуратури, на найвищому рівні вирішено було «не чіпати».

Однак Добробаба свою Зірку Героя так і не побачив. 15 років ув’язнення йому зрештою замінили «сімкою», після цього він переїхав до Цимлянська Ростовської області — до брата Данила, який завідував там місцевим фотоательє.

Брат навчив Івана фотосправі і навіть «передав» йому пізніше свою посаду.

До кінця життя Добробаба й працював у Цимлянське, де його шанували і як хорошого фотографа, і як людину.

Однак ветераном війни не вважався, тому писав усім генсекам, починаючи з Хрущова, намагаючись відновити своє чесне ім’я.

Зрештою лише 26 березня 1993 року кримінальну справу стосовно Івана Добробаби постановою Верховного Суду України таки «списали»: за відсутністю в його діях складу злочину.

Та реабілітувавши Добробабу, український суд не повернув йому звання Героя, адже після розпаду СРСР таке право залишилося у Росії.

Колишній панфіловець прожив після цього ще три роки, похований у Цимлянську поряд із могилою дружини.

Незадовго до смерті Іван Євстафович сказав дочці: «Якщо колись мою Зірку й принесуть, то ти її не бери… Надто багато нещастя вона мені принесла! Не хочу, щоб і тобі…».

Загалом лише одному чоловікові вдалося повернути собі звання Героя законним шляхом.

Цим щасливчиком виявився колишній киянин Михайло Грабський.

Гвардії сержант Грабський особливо відзначився у боях за рідний Київ.

Т-34, екіпажем якого він командував, був підбитий, але танкісти швидко відновили машину й першими увірвалися до міста, знищивши чимало ворожих танків і живої сили противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року за мужність і героїзм, проявлені під час форсування Дніпра і звільнення Києва гвардії сержанту Грабському Михайлу Ісааковичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№2131).

За час війни нагороджений він був і орденом Червоної Зірки, багатьма медалями, а Перемогу зустрів у Берліні.

Після війни Грабський працював у Києві на відповідальних посадах. Та після виходу на пенсію у 1982 році емігрував до США.

Це розцінили як зраду. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 квітня 1983 року його позбавили звання Героя і всіх нагород.

Проте Грабський не здався. І рішенням касаційної колегії Верховного Суду Російської Федерації від 15 серпня 2000 року був відновлений у званні.

Утім Герой Радянського Союзу М. Грабський помер на чужині, похований у місті Сант-Луіс (США).

Можна згадати й історію ще одного льотчика Героя Радянського Союзу — Івана Даценка, уродженця Чернечого Яру Диканського району на Полтавщині.

Бомбардувальник, екіпажем якого він командував, було збито районі Львова 19 квітня 1944 року. Відтоді Даценко досі вважається зниклим безвісти.

Але існує легенда, що льотчик вижив, потрапив до німецького полону, а після визволення американцями, подався інкогніто до Канади, де з часом одружився з донькою вождя індіанського племені…

А з часом і сам став вождем!

Цю чудернацьку історію свого часу розповів відомий танцюрист Махмуд Есамбаєв, який нібито зустрічався з тим вождем і чув від нього українські пісні.

Довго це вважалося красивою легендою, але кілька років тому сестра Даценка Галина, яка й нині мешкає в Диканьці, відновила пошуки брата.

За легенду «вхопилися» навіть творці популярної програми «Жди меня», які присвятили Даценку цілу передачу, однак крапку в цій історії досі не поставлено.

А тим часом 2012 року на екрани країни вийшов знятий Михайлом Ільєнком за мотивами цієї легенди художній фільм «Той, що пройшов крізь вогонь».

Загалом же радянська практика «позбавляти звань» нині видається безглуздою.

Як пожартував один ветеран, це приблизно так, якби в Греції раптом позбавили звання героя Еллади Геракла й відібрали у нього всі дванадцять подвигів!

Share