Пішов у вічність Іван Драч, відлетів на тих крилах, які йому подарувала доля

У вівторок, 19 червня, помер письменник, громадський діяч, перший голова Народного Руху України Іван Драч.

Його серце зупинилося на 82-му році життя після важкої хвороби. Він лікувався у київській клініці «Феофанія».

«Помер уранці. Значить, не нажився, — написав у Facebook кінокритик Сергій Тримбач.

— Ще учора ввечері я говорив з дружиною, Марією Михайлівною. Надія лишалась, одначе ж сталося те, що сталося».

Іван Федорович заповів поховати його у рідному селі Теліженці, поряд з могилою сина Максима.

Іван Драч народився в селі Теліжинці Тетіївського району на Київщині. Після школи викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвеняче Тетіївського району.

З Київського університету відрахували за політичні погляди. Закінчив Вищі сценарні курси в Москві.

Майже 30 років був членом КПРС. 1983-го отримав Державну премію СРСР з літератури за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата».

Працював сценаристом на кіностудії імені Олександра Довженка.

З 1989-го по 1992-й був співголовою Народного руху України – разом із В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.

Депутат Верховної Ради трьох скликань. Автор 20 поетичних збірок. Лауреат Шевченківської премії. Має звання «Герой України». Жив у Києві та Кончі-Озерній.

Любив собак.

Дружина Марія – математик. Син Максим був лікарем, загинув 2009 року – за нез’ясованих обставин отримав черепно-мозкову травму. Донька Мар’яна очолює українську службу радіо­станції «Свобода», живе у Празі. Залишилися внуки – 10-річна Марта, Марія, 12 років і 20-річний Іван.

А вірш Івана Драча «Крила», як і багато інших, став классикою.

«Через ліс-переліс,

через море навкіс

Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,

кому — люльку дешеву,

Кому — модерні кастети,

кому — фотонні ракети,

Кому солі до бараболі,

кому три снопу вітру в полі,

Кому пушок на рило,

а дядькові Кирилові — крила.

Був день як день, і раптом — непорядок,
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серці туга,
А в дядька в серці тіні.

(Кому — долю багряну,

кому — сонце з туману,

Кому — перса дівочі,

кому — смерть серед ночі,

Щоб тебе доля побила,

А Кирилові, прости господі,— крила).

Жінка голосила: “Люди, як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому — валянки,

кому — мед од простуди,

Кому — жом у господу,

а цьому гаспиду,
прости господи, — крила?!”