Попіл Іловайська стукає в наше серце: «Він не давав мені, пораненій, озиратися, щоб не бачила того пекла, я бачила тільки його обличчя, по якому котилися сльози»

Анна Ілющенкова (медсестра батальйону «Донбас») розповідає про вихід з Іловайська: «Танк, який спалив машину з пораненими, не встиг вистрілити по нам.

«Вэтэрок», парамедік батальйону, весь час відвертав мою голову, щоб я не бачила, що діється навколо. Тому частину шляху під обстрілом я бачила тільки його обличчя, по якому котилися сльози.

Але все одно неможливо було не помітити того пекла, через яке ми проривалися: всюди вогонь і дим, а в палаючих автобусах видно скелети тих, хто ще півгодини тому посміхався нам.

У якийсь момент мені здалося, що ми вже вискочили з-під вогню, але тут на дорозі з’явилися російські танки. Тарас звернув до посадки, і всі кинулися з машини.

Бігти я не могла: в живіт влучила куля, а в руку — осколки. Мене потягнув «Вэтэрок», який міг би, як інші, легко сховатися в посадці і вціліти.

Але він не кинув мене, через що був поранений в руку . А потім ми побачили російських десантників.

Я просила у них, щоб з нашої машини дістали валізи з медикаментами, і обіцяла, що надам першу допомогу російським пораненим нарівні з нашими. Мені дозволили.

Час від часу, втрачаючи свідомість, я говорила Вэтэрку, що робити, що кому колоти. А потім мене поклали на ноші і підняли на розпечену броню російського БТР.

Привезли до польового госпіталю, але там, дізнавшись, що я українка, просто кинули на землю. Ночами був жахливий холод, і я час від часу втрачала свідомість, але слідчим ФСБ до цього справи не було.

Вони допитувалися, чи не снайпер я, погрожували розстріляти і навіть палили над головою з автомата. Щоб розговорити, незважаючи на поранення, кинули в яму до інших наших полонених.

Перед тим як увійти в цей коридор, кілька бійців віддали мені свої телефони, щоб я подзвонила їх рідним в разі чого. Ці телефони в полоні у мене відібрали, а мій власний не знайшли.

З нього-то я і зателефонувала на останній записаний номер — журналіста сайту «Лівий берег» Макса Левіна, який був з нами в Іловайську.

Я тільки й встигла сказати, що нашу колону знищили, що багато хто загинув і потрапив в полон. Підбіг російський солдат відібрав у мене слухалку.

2 вересня мене забрали співробітники Червоного Хреста. Якби я провела в полоні на день більше, то не вижила б.

Ніхто мені ніякої допомоги не надавав і майже не годував, я сама повинна була піклуватися про себе. Час від часу російські рядові, зглянувшись наді мною, кололи морфій, який був в їх аптечках, і давали хліб».

Share

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.