«Повне відчуття, що свій же народ нас, воїнів, зрадив…»: Невідомо, коли Україна прийде в «малоросію», але «малоросія» вже панує в Україні

Цей пост лікаря  Юрія Поліщука, який ще нещодавно служив медиком у130-му окремому розвідувальному батальйоні, сьогодні мабуть побив усі рекорди перепостів у ФБ.

Бо болить! Так болить, що й слів не вистачає, щоб висловити все, що ятрить нині душу не тільки учорашнім воїнам, усім УКРАЇНЦЯМ.

«Я лише виклав один з епізодів мого щоденного спілкування з побратимами. Без жодних зрад і закликів. Які з цього висновки робити — вирішуйте саменькі.

Сам, як і обіцяв, житиму і працюватиму в Україні. Sapienti sat («Розумний зрозуміє»), написав Юрій Поліщук (позивний «Шанс») насамкінець.

— Алло, прівєт, Шанс! Впізнав?
— Тебе не впізнаєш… Здоров, козаче! Як життя?
— Та нормально. Слухай, мені би маму обстежити — шось вона зовсім здавати починає…
— Не питання, але давай в понеділок набереш десь після дванадцятої, щось вирішимо. Якщо не терміново.
— Та нє, нормально.
— Ну як там твій баул, миші «варана» ще не з’їли?))
— Нема баула. Пацанам все пороздавав. Бєрци он тільки оставив — моя ласта для нинішніх воїнів завелика.
— Ти, і пороздавав? А як же «по першому свистку»?
— Та от, братику, з’їздив у гості в Чернігів до рідні і на другий день заніс все на нову пошту. Ти мене поймеш: я готовий битись за українців, треба — вмирати. І то не триндьож наших кулявлобів, ти знаєш, де я був…

Так от — за українців готовий, за малоросів — ні. Категорично. Я ж у тих чернігівських родичів і раніше бував, востаннє — зразу після дємбєля. То вони тоді сиділи на попі ровно, лишнього не нявкали, а зараз прям розцвіли — і путін маладєц, і мир скоро буде, і бандєровців скоро пересажаєм. Ну а коли мені про «убійства укропами мірних житєлєй данбаса» заспівали — не втримався…

рохи перестарався, канєха, поліцію визвали. Добре, шо один з копів наш був, з 72… Карочє, всьо, Шанс, навоювався. Їм сєпари рідніші, ніж ми з тобою, повір.
— Я би з тобою посперечався, братику, але не буду: мати он тільки із Запоріжжя повернулась. Ті ж емоції, що і в тебе. І шо будеш робити?
— Жити. Поки дадуть. Вже старий я кудись їхати. А ти їдь звідси. В Канаду, Європу. Ти ще молодий.
— Не можу. Колись пообіцяв, що з України не поїду. А я звик слово тримати, ти знаєш.
— Знаю. Так ти обіцяв з України не їхати. Про малоросію мови не було.
— А ти не згущаєш?
— Боюсь, шо ні. Сядь в маршрутку, сходи на базар, в собєз, послухай, шо «простий нарот» хоче. Насрати всім на то, за шо ми туда їхали. По тілівізєру сказали, шо скоро з деенерами замирятись будуть. І маю чуйку, ще нас заставлять вибачатись, шо ми тоді ту нечисть вичищали… Пацанів от тільки шкода, які додому в ящикаx поїхали…
— Ладно, не трави душу. Ти там хоть не бухаєш?
— Обіжаєш, Шанс: ти ж знаєш, шо я не вживаю.
— Нда, тут і не вживаючий може забухати…
— Та не говори… Ладно, хєр з ним, не бери в голову. То шо, наберу тебе в понеділок?
— Та набирай, само собою. І заїдь якось, кави поп’єм. В мене смачна)
— Шо, краща, чим тоді на «грибку» варили?)


— Нє, не краща — та була неперевешена!
— Отож! Ну, будь!
— Бувай, братику, бувай…

Коментарі до цього посту самі по собі не просто продовжують тему, вони рвуть душу і серце. А ще дають… надію.

«…Дякую і низький уклін Вам! Лупаймо сю скалу: хто як вміє, хто як може. Хтось стріляє, хтось розмовляє, хтось виховує дітей патріотами. Ми — є!»

«…Звичайно, можна звалити з цієї совковості і плакатись усім яка б могла бути Україна як би не… Це бігство. Навіть не відступ. Но десь же є той шлях, як вистояти в цієї війні і не втратити Україну?»

«…Як же боляче це читати… Навіть не уявляю, як боляче вам. Дякую за все! Дякую вам усім і живим і мертвим! Молюся щоб не кинули нас в лиху годину на призволяще! Буду допомагати чим зможу! Знайдуться ще ті хто так само стане плече до плеча! Інакше не можна».

«…Прочитала, рюмсаю. Тема близька. Діалог з сином:
— мамо, якщо щось, я своїх відправлю на Польщу, а сам знову на передову, щоб ти знала.
— сину, з таким головнокомандувачем та за малоросів, що він висміював?
— ні, мамо, я за Україну та українців.»

«…Повне відчуття що свій же народ нас зрадив…».

«…Знаєте шо , мужики, я тоже «народ» і біля мене пара тройка таких самих з народу. Прорвемося! Знати б тільки куди!)».

«…Але ж то правда. У нас всі винні: президент був барига, депутати — повії, а хто ж є ми Народ? Нація малоросів, хахлов? Ми ж ту всю нечисть » вибираємо», мзду в руки тикаємо. Все чекаємо свєтлого будущєго срсрівського. Знищуємо себе як націю, державність свою знищуємо. Наші вояки , їхні родини через таке пекло проходять,а ми того не цінуємо.»

«…Брати і сестри!!! Та ну нах…Пообіцяйте, всі хто при пам’яті:- що якщо і судилося відбутися самому паскудному сценарію нашого життя, про який тут ідеться, то ми усі, хто залишиться, зберемось разом і дамо наш Останній бій!!!

Неважливо, скільки нас буде і проти скількох доведеться битися! Бля, я не здамся і не дамся живим!!! Ніколи, нікому!!!

Я знаю, що я не один такий!!! Нас ще багато!!! 25%, це буде така Битва, якої ще ніхто ніколи небачив!!! СЛАВА УКРАЇНІ!!!»

Share