Поїзд Маріуполь — Львів: «Нелeгальнuй» сoлдат Батьківщини їде з фpoнтy додому. Мовчки. Один. Ні поговорити, ні розраяти душу. Через всю Україну — ні з ким

Цей пост у ФБ добровольця Андрія Гуменюка, який воює на Донбасі, навряд чи залишить когось байдужим. Бо він про нас з вами — про сьогоднішню Україну. Невже і про завтрашню?

Я ЇДУ до ДОМУ.

12.50 з Маріупольського вокзалу відправляється потяг МАРІУПОЛЬ—ЛЬВІВ. Я ЇДУ до ДОМУ ( як співає один ГОЛОС).

Друг Правий підвіз мене до потягу, оголосили відправлення на кацапському язиЦІ. Закон про мови мали в сраЦІ.

Ми пообурювались, а більше що ? Ми Нелегальні Солдати Батьківщини і хоч не криємось але зайвий раз звертати на себе увагу не варто, ще нам патрульного шмону бракувало.

Квиток купували в останню мить, так що маю прекрасне місце 38. Верхнє бокове (плацкарт) біля туалету.

Потяг рушив.Вагон не повністю завантажений, (покищо).

Прошу чоловічка, що сидить на боковому поруч зі мною допомогти закинути на третю поличку мій наплечник, він доволі важкий, та й зростом Бозя мене не потішив. Коли сусід підвівся , я зрозумів, що то була моя помилка, в даній ситуації «ОШИБКА».

Сусід був добряче п’яненький.

«Шо ти бля такоє тяжолоє візьош,» проричав він допомагаючи мені. Наступним було питання чи я не вип’ ю з ним : » У мєня ищо пол бутилкі осталось.» Я ще раз втямив , що то була моя » ОШИБКА».

Відмовившись я влігся на свою верхню полицю.

— «Слиш, мужик, а ти вообщє нє пйош?»

— ВЗАГАЛІ.

— » НАДА ЖЕ. Слиш, мужик, а стакан у тєбя єсть, а то както нє удобняк мнє бля с горла хєрячіть » … .

Склянки, на розчарування чоловічка, в мене теж не виявилось. Але йому на допомогу прийшла КРУПНА ЖЕНЩИНА, яка одиноко нудилась в сусідньому купе. «У мєня єсть стакан».

Чоловічок з надпитою плящиною перебрався до ЖЕНЩИНИ.

Вони вдвох почали випивати з одного » СТАКАНА». Мило хіхікаючи і балакаючи.

— Ти бля наівний удівляєшся чьо у нєво (нєво це я)
такой рюбзак тяжолий, знаєш сколько оні всякого везут.
— Чєво бля вєзут?
— Да всякого бля вєзут.
— Зачєм?
— Да продают потом…… ..

Коли доїзджалм до П’ятихаток чоловічок вже зовсім п’яненький влігся там же в купе на нижнє місцє , а ЖЕНЩИНА зняла з верхньої полиці подушку без наволочки і дбайливо підсунула йому під голову, що, вуйку, не кажіть, а ЖЕНЩИНИ у нас ЧУСТВИТЕЛЬНІ і сердечні.

Я задрімав. Розбудив мене гармидер. Потяг стояв у П’ятихатках і наповнювався пасажирами.

Галасував чоловік, який зганяв п’яненького чоловічка з свого місця.
— А куда я должен ітті.
-Да бля хоть в жопу!!! Іді бля на свойо место.
— У мєня верхнєє, но я бля счас нє смогу туда вилєзті.

Що,вуйку,не кажіть ,а люди у нас добрі і помічні, випхали чоловічка на сусідню зі мною верхню бокову полицю.
Між нашими головами була тонка перегородка, мені довелось вибирати, або слухати п’яний храп, або лягати головою в бік туалета. Я вибрав п’яний храп.

Після ночівель між двома побратимами з Зимної води, скажу вам, дуже знатні храпуни, мене голими руками не візьмеш.

Сердечна ЖЕНЩИНА вийшла, а вагон наповнився мандруючими співгромадянами і не тільки співгромадянами, купе напроти мене окупували молдавські цигани, решта публіки таки наші співвітчизники.

Правда я не почув жодного слова вітчизняною мовою.

А також серед барвистих футболок з котиками, песиками, цоями і красуньками, блондинками з піднятим середнім ніжним ЖЕНСКІМ пальчиком, монстрами і черепами не вгледів жодної блакитножовтої чи з якоюсь вітчизняною символікою.

Я знову заснув.

Прокинувся від того, що оголошували і то державною про відправлення нашого потягу.

Нас проводжало славне місто Запоріжжя. У вагоні нарешті забриніла солов’їна (не найкращого, на жаль, гатунку, але спасибі і за те).

Потяг цей доволі прикольний , з Запоріжжя, він рушив на Харків, а взагалі до Львова він мав їхати майже 29 годин, але іншого прямого з Маріка до Львова не існує.

Як що я вас вже втомив то можете далі не читати, хоч далі буде, може і не ІНТЕРЕСНІШЕ, але точно ПОУЧИТЕЛЬНІШЕ я мав на увазі повчальніше.

В Харкові підсіла група галичан-заробітчан повертались з Білгородщини. Полилась, при чарці , рідненька солов’їна з галицизмами.

-Кацапи курва із кірпіча строіти не вміють, взагалі ніхріна не вміють, а ми роботящі все вміємо, от їм понастроіли….. .

Я лежав на своїй полиці і слухав всі ці розмови і тупо дивився в стелю, точніше в третю полицю.

О 12-ій годині ми в Маріку з Правим поїли солянку і яєчницю. Я вирішив до Львова голодувати.

Основна тема всіх розмов були невольничі плачі, як тяжко всім жити в тій Україні. Як нарід мучиться і страждає, роботи немає, поневіряється….. .

В мене текли сльози, коли невольничі плачі вже дійшли до того моменту, що ще мить і всі вимруть з голоду.

Я з очима повними сліз підвівся, щоб глянути може востаннє на бідних голодних співгромадян, але не побачив нещасних зморених обличь, натомість переді мною були доволі вгодовані мордяки, які не слабо пили і не бідно закушували.

Я не вгледів обдертого лахміття, а доволі пристойні убранька, частина страждальців сиділа тупо впялившись в далеко не дешеві смартфони.

Сльози в мене висохли, а страх за нещасний нарід мій трішки вщух.

Крім невільницьких плачів ще лунали жарти доволі тупі (на рівні 95-го кварталу).

Забігаючи на перід, скажу вам, що за майже 29 годин, я не почув жодного,так, жодного слова про війну.

Потяг летів на захід.

Я у свойому камуфляжі лежав тут, як якесь інородне тіло, як якась недоречність з іншого світу. Невольницькі плачі затихали. Потомлений і змордований люд засинав.

Один лише придурок , недорозуміння в камуфляжі,не міг заснути.

Жодної згадки про війну, а взагалі ,якого хріна ти воюєш??? За кого ти воюєш ??? За цей убогий нарід, який вміє лише нарікати і все і всіх обсирати, бо всі йому винні. За оцю різношерсту публіку хвору заробітчанством ???

Не хотілося повторювати зашморгану фразу, що там, на війні, легше, там чесніше, бо не зовсім так. І блядства там теж вистарчає, але направду, в якусь мить хотілося перестрибнути у зворотній потяг і їхати назад.

І який кретин сказав, що у різноманітті наше багатство.

Те, що ми такі різні наша біда, трагедія . Не може бути в одному народі дві правди, не можуть дві частини народу мати дві історії. Точніше одну правду і привезену окупантом фальш. З такого блядського різноманіття ніколи не зліпиш нічого монолітного, здатного на тривалий опір…… .

Але іншого народу в тебе нема і за місяць, два ти знову поїдеш воювати за цей твій сраний і коханий народ. Поїдеш Нелегальним Солдатом Батьківщини, без платні і державного забезпечення і цей народ не хоче вірити, що тобі ніхто і нічого не платять, цьому народу невтямки, що є ще такі придурки.

Ти лежиш в цьому довбаному потязі, який зигзагами несе тебе на захід, між смердючим туалетом і п’яним храпом.

Серед чужого народу, який вибирає тобі охріненних головнокомандуючих, народом, яким ворог маніполює, як останнім йолопом. І тобі залишається знову викликати своє почуття гумор і блядський оптимізм.

І повторювати, якою б темною не була ніч, а сонце зранку встане. АМІНЬ ! Я ЇДУ до ДОМУ.

Share