Сам виховував 6-річного сина і не був дезертиром: На Донбасі зaгuнyв боєць, який майже 2 роки пробув у полоні… Він через суд повернув своє чесне ім’я

На Донбасі загинув боєць, який був у полоні підтримуваних Росією бойовиків

Стало відоме ім’я військовослужбовця, який загинув у неділю, 7 липня, у зоні бойових дій на Донбасі.

Це 42-річний боєць, колишній полонений проросійських бойовиків Владислав Локтіонов із Дніпра, підтвердили Радіо Свобода в правозахисній групі «Січ», яка опікувалась військовим, пише Радіо Свобода.

За попередніми даними, боєць загинув під час мінометного обстрілу поблизу Торецька.

Як повідомив керівник групи «Січ» Дмитро Рева, прощання з Владиславом Локтіоновим відбудеться у середу в Дніпрі, біля будинку на вулиці Татарській, де він мешкав зі старенькою мамою та сином.

Волонтери організували збір коштів для родини.

Владислав Локтіонов майже два роки пробув у полоні бойовиків угруповання «ЛНР». Увесь цей час у своїй військовій частині він вважався таким, що залишав бойову позицію «самовільно».

Після звільнення з полону 2018 року боєць довів у суді, що не був дезертиром. Рішення на його користь ухвалив Дніпропетровський окружний адміністративний суд.

Суд зобов’язав військову частину, де служив Локтіонов, змінити формулювання про «самовільне залишення частини», яке приписувалось бійцеві, і виплатити заробітну плату за час полону.

Владислав Локтіонов у 2015 році служив на Луганщині у складі 92-ї механізованої бригади. Після року служби потрапив до полону бойовиків, де перебував майже два роки і отримав інвалідність. Пізніше він нову повернувся на фронт.

Владислав – батько-одинак, дружина його покинула, поки був у заручниках. До війни чоловік працював сантехніком.

Він пішов на війну 2015 року добровольцем. Був розвідником-кулеметником. До «дембеля» лишалось близько двох місяців, далі планував підписувати контракт. Але вечір 13 травня 2016 року, розповідав рік тому Владислав Локтіонов, різко змінив усі плани.

Позиції українських військових і бойовиків у районі Лобачева на Луганщині розділяли кілька сотень метрів – течія Сіверського Донця.

Заступивши на бойове чергування, як згадував Владислав, він ухвалив для себе рішення, за яке багато разів потім собі ж докоряв: побачивши, що човен, який мав бути на українській стороні, опинився на протилежному боці річки, вирішив швидко «мотнутись» і забрати його. І потрапив у засідку.

– На нашому боці мене прикривав товариш, там було таке місце, звідки нам «сепарів» видно, а їм нас – ні. Я вже був майже однією ногою в човні, коли ззаду отримав удар в потилицю. Ще перед тим я помітив, що поблизу човна, в очеретах, була якась «льожка». Чи то для снайпера, чи то для спостереження.

Мене вдарили, скрутили, потягнули по «зеленці» на їхню «базу». Вони між собою розмовляли, це були кадирівці. З мене зірвали шеврон, але не обшукали. Чекали старшого, як я дізнався, це був бойовик «Багі». Питали: «Чого ви сюди приперлися?». Я сказав: «Мститись за наших хлопців».

Share