В інтерв’ю Гордону Гіркін зізнався: це на ньому кров перших закатованих українців на Донбасі. Неможливо спокійно слухати історії зовсім юних хлопчиків

Перші закатовані на Донбасі. Історії українців, у вбивстві яких зізнався Гіркін.

» Я стою біля хостелу у Львові й готуюся дати друге у своєму житті телевізійне інтерв’ю. Перше було після вбивства «тітушками» мого колеги та друга – журналіста В’ячеслава Веремія.

У другому мала б розповісти, як, сама того не знаючи, зателефонувала підконтрольним Росії бойовикам і попросила віддати тіло закатованого ними студента», — пише для Радіо Свобода. журналістка Ольга ОМЕЛЬЯНЧУК.

«У квітні 2014 року події розвивалися так швидко, що медіа не встигали сфокусуватися. Як тільки ти починав слідкувати за однією подією, у цей же день з’являлася інша. Відтак, не вдавалося поглибитися в жодну із тем. Проте весну, яка змінила всіх нас, я пам’ятаю ледь не по днях.

А болюча історія, з якої для мене почалася війна, безперечно, й досі заслуговує на увагу.

Це – дуже особистий спогад про Юрія Поправку та Юрія Дяковського, у вбивстві яких під час інтерв’ю виданню «Гордон» зізнався ексватажок бойовиків, російський полковник Ігор Гіркін (Стрєлков).

Про те, як одна мама хотіла врятувати сина й зникла сама, і про те, чому час насправді не лікує.

Біля старенької п’ятиповерхівки в одному зі спальних районів Києва стоїть середніх років жінка. У неї коротке світле волосся із завитками і повністю відсторонений погляд. Поруч в’ється малюк – тягнеться ручками вгору, похнюпує і, врешті, отримує бажані обійми.

Ярослава, мама 18-річного студента КПІ Юрія Поправки, вже більше тижня шукає свого старшого сина серед живих і мертвих. А сьогодні, 25 квітня 2014 року, її пошуки завершилися. Свого Юрчика жінка впізнала на страшних фотографіях у кабінеті слідчого.

На них був він – закатований, а потім викинутий у річку Торець. Поруч, так само зі слідами тортур, перебувало тіло депутата Горлівської райради Володимира Рибака.

Саме з цих смертей для мене почалася війна на Донбасі. Хоча насправді так війна почалася для всіх українців.

Активіст Майдану Юрій Поправка зник разом із групою хлопців з «Правого сектору» орієнтовно 17 квітня.

Мамі й близьким хлопець сказав, що їде у Харків до знайомих. Пізніше виявиться, що далі його з товаришами чекала дорога в окупований Слов’янськ.

На той момент 18-річний Юрій Поправка, 25-річний Юрій Дяковський та 22-річний Віталій Ковальчук і ще декілька їхніх друзів поїхали на Донбас у розвідку. Врешті, обидва Юрії загинули, а Віталій – потрапив у полон.

Тема Донбасу тільки-но почала з’являтися у новинах: 13 квітня в Україні оголосили АТО, і в цей же день під Слов’янськом стався перший бій між бійцями підрозділу СБУ «Альфа» і військовими 80-ї окремої аеромобільної бригади, з одного боку, та бойовиками російських гібридних сил з іншого.

Про те, що Юрія менш ніж за тиждень знайдуть убитим разом із Володимиром Рибаком, а пізніше у тій же річці виявлять закатованого Юрія Дяковського, іще ніхто не знав.

Скільком журналістам розповіла про сина після публікації у фейсбуці, Ярослава не пам’ятає. Тремтячим голосом вона, мов мантру, повторювала: «Поїхав у Харків до дівчини. Пропав. Телефон або вимкнений, або там відповідають, що Юра загинув».

За кілька хвилин, теж із дрижанням у голосі, але у редакції, я й сама набираю номер хлопця. Потертий диктофон, як на зло, не слухається, але, все ж, фіксує:

– Ало. Добрий день! А Юру можна?

– А Юра умер.

– Треба ж бути людьми… Віддайте тіло.

Поставлю слухавку. І на видиху розридаюся, як мале дитя. Бо я й була тоді малим дитям, яке виросло після однієї-єдиної розмови.

24 квітня, на свій день народження, я весь день буду на роботі. Дзвонитиму у лікарні та морги окупованого Слов’янська із запитанням, чи не знають вони нічого про, можливо, загиблого хлопця на ім’я Юрій Поправка.

В тих розмовах, часто бездушних та відверто агресивних, одна з місцевих лікарок, пошепки, так, наче нас підслуховують, скаже: «Нет их здесь. Кто ж, деточка, будет замученных в морг везти».

За даними слідства, вбивством керував особисто росіянин Ігор Гіркін (Стрєлков). А палачі, виконавці катувань, виявилися громадянами України, жителями Харкова й членами «Оплоту»

«Перед смертю, – каже Ярослава, – над Юрою знущалися: зокрема, сильно били та розрізали живіт. За даними слідства, вбивством мого сина, його товариша Юри Дяковского та депутата із Горлівки Володимира Рибака керував особисто росіянин Ігор Гіркін (Стрєлков).

А палачі, виконавці катувань, виявилися громадянами України, жителями Харкова й членами «Оплоту» – проросійської організації і бійцівського клубу одночасно».

Слідчі у Києві розвели руками – мовляв, Слов’янськ окупований, якщо хочете – їдьте самі забирати.

«Я це вперше скажу за, рахуйте, шість років, але поховати сина мені допоміг місцевий співробітник МВС і людська жадібність.

Кати захотіли підзаробити і погодилися доставили тіло за гроші.

Щоб вони пішли на контакт, нам посприяв один з тамтешніх поліцейських. Ім’я того чоловіка я навіть не запитувала, але знаю, що він ще у 14-му виїхав зі Слов’янська», – розповідає мама Юрія Поправки.

А за шість років після жорсткого убивства сина жінка поділиться зі мною іще однією гіркою правдою.

Виявляється, попри звання Героя України та статус одного із Небесної Сотні, слідчі у Києві попросили докази насильницької смерті Юрка.

Восени 2014-го, приблизно за півроку після поховання, Ярослава погодилася на ексгумацію – каже, тільки тому, щоб і на папері довести: сина закатували.

«Мені, – підсумовує Ярослава, – болить, скільки б не минуло часу. Шість, десять, двадцять років – мамине серце перестане тужити, хіба, коли саме зупиниться. Зараз я виховую двох молодших синів, але вважаю себе мамою трьох – просто Юрчик тепер слідкує за нами і вами з неба».

«Олю, мені страшно. Я чую, як там у застінках СБУ кричать люди», – пошепки каже мені телефоном Галина Купрій.

У компанії, яка через Харків поїхала під Слов’янськ, був її син Віталій Ковальчук. Його, фітнес-тренера з Вінниці, взяли у полон, як і двох Юріїв. Але, на щастя, не вбили.

Як потім засвідчить сам молодий чоловік, кинули «на підвал», а не закатували до смерті, тому що погодився перейти на російську і сказав, що ходить до церкви Московського патріархату.

У квітні 14-го важкохвора Галина Купрій стала першою відомою мені мамою, яка вирішила самотужки визволяти сина. Вольова і пробивна, вона ходила на зустрічі до так званого самопроголошеного «мера» міста Олександра Пономарьова (який, врешті, втік), до силовиків, які зрадили Україну і допомагали російським гібридним силам, – до всіх, хто міг хоч якось вплинути на долю її Віталіка.

Як це часто зі мною буває, я прикипіла до геть незнайомої людини.

Бували дні, коли Галина, знесилена невдалими спробами домовитися, кричала мені у слухавку, щоб я сама, раз така розумна, їхала у Слов’янськ визволяти героя своїх текстів.

А інколи вона з першої хвилини розмови розуміла, що я теж без сил і з таким теплом, яке буває тільки у мами, просила не затримуватися на роботі й берегти себе.

Востаннє з Галиною Купрій ми розмовляли 8 чи 9 травня. За лічені тижні до звільнення сина вона пропонувала бойовикам, щоб її полонили замість Віталія, дала безліч інтерв’ю, примудрялася передавати записки синові прямо у камеру, а ще показала мені, якою безстрашною може бути людина.

В день, з якого я почала писати, що у Слов’янську пропала мама Віталія Ковальчука, ми говорили буквально декілька хвилин. Галина сказала, що налякана і бачить людей зі зброєю. Зв’язок обірвався.

Минуло понад шість років, але ніхто досі не знає, що сталося з мамою першого звільненого зі Слов’янська полоненого. Галину шукали й шукають чоловік та двоє синів. У родини була інформація, що бойовики силоміць вивезли жінку в Луганськ. Втім, її офіційний статус залишається «зникла без вісті».

28 квітня 2014 року в річці Торець виловили тіло ще одного закатованого чоловіка – учасника Революції гідності і тепер уже Героя України Юрія Дяковського.

За словами звільненого із полону Віталія Ковальчука, старшого з Юріїв били з особливою жорстокістю. Він був родом зі Львівської області – відтак, автоматично ставав для бойовиків «лютим бандерівцем» та ще більшою загрозою.

Як і Поправка, Дяковський не перейшов на російську та не збрехав, що ходить до церкви Московського патріархату.

Родина Дяковських багатодітна, набожна та інтелігентна, важко переживає загибель Юрія. У нечастих інтерв’ю його мама Світлана такою «м’якою» українською, яка є тільки на заході, крізь сльози розповідає, як її син з дитинства відстоював честь та справедливість.

«Одного разу, – пригадує Світлана у ролику організації «Родина Героїв Небесної Сотні», – Юрко малим сказав, що не піде до причастя, адже напередодні записав на листку 42 гріхи, а священник вислухав лише 40.

Сповідь, казав він, має бути дійсна, коли ти висповідав всі гріхи. Навіть у такому маленькому віці він був строгим та правильним».

Цю свою строгість до життя, каже мама, Юра не згубив і коли виріс. Він відстоював гідність країни під час Майдану, отримав там поранення, а потім казав мамі, що було страшно, але ж «мамо, люди кричали і махали. Їх треба було рятувати».

У рідному Стриї з Юрієм попрощалися аж 8 травня. Його ховали у закритій труні…

Share