Вiйнa стає новою потужною релігією в Росії, навіть церква відійшла на другий план: на світовій сцені «чехівська рушниця» от-от вuстpiлить. По кому?

Як війна стає новою релігією в Росії — інтерв’ю з Галею Акерман.

Галя Акерман — французька письменниця, журналістка та перекладачка, авторка трьох книжок про Чорнобиль.

Емігрувала з радянської Росії ще у 1970-х, спочатку в Ізраїль, з 1984-го живе та працює в Парижі.

Нещодавно Галя опублікувала свою нову книгу: «Безсмертний полк. Священна війна Путіна». В цій книзі вона детально аналізує появу традиційної ходи «Безсмертний полк» в Росії та Україні, її значення для мілітаризації російського суспільства.

Чому Росія повертається до «диснейлендівського» радянського минулого, як перемога 1945-го стала стрижнем нової російської державності та яким чином вже традиційна хода «Безсмертний полк» стає новою релігією, язичницьким актом єднання з «поколінням переможців»?

На ці питання Громадського Галя відповіла під час Книжкового Арсеналу в травні 2019.

  • 22 червня розпочалася так звана «Велика Вітчизняна війна». Водночас ми розуміємо, що вона була частиною Другої світової війни. Чому сьогодні Росія є єдиною країною, яка продовжує вважати 22 червня датою початку війни?

Можна сказати, що для Радянського Союзу ця війна справді почалася 22 червня 1941 року, тому що до того упродовж двох років Радянський Союз та нацистська Німеччина були союзниками. Вони поділили між собою Східну Європу, зокрема частину нинішньої території України.

Нещодавно в промові Путіна прозвучало, що це був підступний напад.

І це «підступний» дуже важливо. Чому підступний? Тому що можна сказати, що Гітлер зрадив Сталіна. Адже проводився спільний парад у Брест-Литовську, а радянське НКВС передавало Німеччині німецьких антифашистів, зокрема євреїв, які сховалися від нацизму в Радянському Союзі.

Ейзенштейн ставив «Валькірію» в Большом Театре, а фільм «Олександр Невський», який він зняв у 1938 році, зняли з екранів. Словом, це була дружба.

І згадувати про цю дружбу Росії сьогодні неприємно, тому це всіляко замовчується та применшується. Наявність секретних протоколів багато російських істориків заперечують, попри доведене існування таких протоколів.

  • Ваша книга стосується «Безсмертного полку» — нової міфології, нової акції, яку ми частково спостерігаємо і тут, в Україні. Чому вас зацікавила ця тема?

2015-го року я спостерігала, як «Безсмертний полк» уперше пройшов у Москві, з Путіним у першому ряду. За останні два роки в цій акції лише у Москві взяли участь понад мільйон людей. Цьогоріч був дощ, тому було близько 700 тисяч. А загалом у країні в акції брали участь 10 мільйонів людей.

Звісно, у мене виникло питання — а що це таке? Чому?

Мій батько, між іншим, теж пройшов усю війну. Я знаю, що про війну особливо не говорили, тому що це була страшна, жахлива м’ясорубка. І чому це раптом на 75 році цієї великої перемоги виникла потреба так помпезно це відзначати?

Я захотіла в цьому розібратися.

Мене вразило, що такі акції відбуваються не лише в Росії та в Україні, а й у багатьох інших країнах світу. Про що це свідчить? Хто це ініціює?

Це явище виникло як громадянська, не політична, ініціатива в Томську. ЇЇ придумали три журналіста. І назва виявилася надзвичайно вдалою.

Її миттєво підтримали спершу місцеві регіональні адміністрації, потім — Москва. Виявилося, що це дуже добрий інструмент мобілізації громадської думки, будівництво внутрішньої єдності нації.

Тому перемога стала стрижнем нової російської державності, яка втратила імперію, частину населення. І тут з’явилася можливість зробити акцію, яка об’єднує народ. Адже немає такої родини, в якій би хтось — дідусь чи прадід — не брали б участь у тій війні.

Окрім того, дозволили нести не лише портрети тих, хто загинув чи був поранений у тій війні, але й портрети дітей, які жили в ту епоху, жителів блокадного Ленінграда та тих, хто працював на заводах. Одним словом — усі, хто жили в ті часи, були оголошені поколінням переможців.

Деякі телеведучі навіть кажуть про геном переможців. І цей геном нібито переноситься на нащадків. І минула перемога співвідноситься з усіма майбутніми перемогами Росії. В тому числі в Криму, на Донбасі

  • Ви кажете про переможний народ. Водночас ми розуміємо, що цей міф починає розвиватися, коли Росія почувається екзистенційно приниженою. Чи можна говорити про певну компенсаторну природу цього міфу?

Звісно, є компенсаторна природа звернення до радянського минулого. Коли розпався Радянський Союз, була втрачена частина територій, частина населення, зокрема 25 мільйонів росіян, імперської нації, яка була кістяком усього Радянського Союзу. І ці 25 мільйонів опинилися за кордоном.

Путін назвав це найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Одним із перших його тостів був тост за Сталіна.

Виходило так, що звернення до радянського минулого та його звеличення знімало екзистенційне приниження Росії. Люди знову можуть відчути гордість за власне минуле.

Справа в тому, що минуле було важким, в минулому були репресії та Голодомор, переслідування дисидентів, і багато чого іншого. І Друга світова війна в перші два роки була для СРСР загарбницькою війною.

Для того, щоби знову пишатися радянським минулим, треба було зробити з війни центральну подію історії, а саму історію переписати, ошляхетнити, викинути з неї неприємні моменти.

Це йде паралельно з іншими процесами, такими як мілітаризація сучасної Росії.

По-перше, модернізується армія. Російське телебачення без кінця розповідає про нову зброю, з різними деталями та технічними характеристиками. Цього ніхто не робить на Заході. Ця армія повністю випробовувала свої сили в Сирії.

Але головне — це мілітаризація свідомості. Є мережа військово-патріотичних спільнот, які займаються пошуком захоронень убитих солдат та реконструкцією великих баталій. Є військово-патріотичні парки, є гігантський військово-патріотичний парк культури та відпочинку військових сил РФ під Москвою, де на колосальній території виставлені лави найновіших озброєнь.

Це відкрито для публіки. Є музеї різного роду військ.

Зараз на території цього парку, хоч це і трохи абсурдно, будують церкву — храм збройних сил Росії. Путін особисто дав на це гроші, навіть свої якісь пожертвував.

Ще 10 років тому ми часто бачили на екранах російського телебачення священників, їх цитували великі ЗМІ. Але сьогодні священників майже немає.

Церква для них уже не настільки важлива. Натомість з’являється щось на кшталт язичницької релігії у вигляді саме Другої світової війни, культу перемоги, культу смерті, культу мертвих воїнів тощо.

Церква в цьому бере участь, але не в перших лавах.

Справа в тому, що для росіян це повернення в радянське минуле було достатньо комфортним, для багатьох. Визнати, що ти, твої батьки, бабусі та дідусі, прадіди жили у брехні, як казав свого часу Солженіцин — це обставина, яка дуже травмує психіку. Люди опиняються на крижаному вітрі історії, і стояти під цим вітром дуже незатишно.

Це повернення в затишне, прикрашене, «диснейлендівське» радянське минуле, яке насправді було достатньо жахливим, є для багатьох людей великим полегшенням, адже так простіше жити. Такі люди є і в Україні.

Я думаю, що існує міфологізація радянського минулого. Я, наприклад, багато займалася Чорнобилем. В своїй останній книзі я якраз розповідаю, як я їздила з екскурсією в Чорнобиль, у групі було багато молоді з України та з Росії. Це було десять років тому, задовго до нинішньої російсько-української війни.

Я бачила, як під час екскурсії в Прип’ять молоді люди коментували величезний басейн, спортивні зали, палац піонерів, великі кінотеатри.

Гідом був молодий чоловік, якому було 10 років, коли трапилася Чорнобильська катастрофа. Його мама працювала в палаці культури. І він розповідав, що були безкоштовні гуртки, тут у нас була дискотека, тощо.

Іншими словами, цей візит сприймався як подорож у комуністичний рай.

На зворотньому шляху гід запитав в учасників групи — а переважна більшість там було 25-30-річні — що їм найбільше сподобалося.

І всі казали, що всіх вразило комуністичне минуле. Сьогодення не витримує порівняння: сьогодні за гуртки треба платити, за басейн треба платити. Одним словом, життя дороге, важке. А там нібито була рівність, освіта безкоштовна, медицина безкоштовна. Все це діє.

  • Ваша книга написана, все-таки, для західної аудиторії, для французів, ваших співвітчизників. Наскільки очевидні для тієї аудиторії ті процеси, які ми, українці, бачимо та прекрасно розуміємо — і мілітаризація, і нагнітання агресії?

Існують великі категорії громадян, які або не в курсі, або абсолютно свідомо не хочуть про це чути, тому що вони прагнуть розвивати стосунки з Росією.

Людей, які некритично ставляться до Росії, на Заході більше, аніж людей, які розуміють.

Знаєте, є таке правило рушниці у Чехова? Якщо рушниця висить на сцені, її присутність виправдана лише в тому випадку, якщо потім вона вистрелить.

Звісно, доречно поставити собі запитання — а навіщо відбувається ця мілітаризація? Навіщо в цю військову підготовку втягують навіть маленьких дітей?

Куди та коли ця рушниця вистрелить? Моя книга є криком тривоги. Її добре сприйняли у Франції, поки що ще немає перекладів на інші мови.

Але я сподіваюся, що вона стане моїм скромним внеском у пробудження західної свідомості.

Share