Він повернувся! Батька трьох дітей, в якого поцілили з ПТУРа, вважали безнадійним, але у Бога були на нього інші плани

Важкопоранений під Авдіївкою боєць 93 бригади Холодний Яр Олексій Одинок після тривалого лікування у Німеччині повернувся служити у бригаду.

Про це написали на офіційній сторінці 93-ї окремої механізованої бригади Холодний Яр у Facebook.

На позиції «Зеніт» в Олексія потрапила ворожа протитанкова ракета. Його побратим сержант Микола Неживий тоді загинув, а Олексій отримав обширну політравму. Медикам довелося мало не збирати його по частинах. Утім, завдяки професіоналізму німецьких лікарів бійцеві вдалося врятувати від ампутації руку і ногу. Також були травми обличчя, вух.

Нині обличчя чоловіка прикрашають безліч шрамів від уламків. Загалом Олексій пережив більше 10-ти операцій. Зараз він повернувся до родини й продовжує відновлювати здоров’я, аби якомога скоріше вернутися до лав бригади.

«Починав служити давно, при мамонтах, – сміється. – У 1995 році був призваний на строкову службу в Національній гвардії, потім залишився на сверхстроковика. Далі перевівся до Павлограду. До 98 року служив у Нацгвардії, потім звільнився. У 14-15 роках хотів у добробат, але щось заважало: то ногу зламав, дружина опиралася, не пускала. Як багатодітного батька мене у ЗСУ взагалі не брали. Але я не міг просто сидіти рівно на жопі. Зрештою, підписав контракт із 93-ю».

У бригаді Одинок відвоював три ротації. Найтяжчим боєм вважає останній.

«Приліт з ПТУРа був з відстані приблизно 2400 метрів. Посікло мене всього. Я вже нічого не бачив, але був при пам’яті. Пам’ятаю, як мене роздягали, запитував про «Механіка» (позивний Неживого), — згадує. – Я важко пережив його смерть. Це була людина із золотими руками і золотою головою. Перед тим, як він загинув, ми відремонтували відсотків сімдесят озброєння шостої механізованої роти.

До розмови приєднується дружина Олексія Вікторія.

«8 квітня 2019 року його було поранено. Після того, що трапилося з чоловіком, я, чесно кажучи, не знаю, як вижила. Нам повідомив Льоня Махно. Я прийшла після роботи, він каже: «Ти стоїш?». Кажу: «Стою». – «Сідай. Льоху розірвало».

Тоді мені всі військові почали телефонувати, але я стільки таблеток обковталася, що з трудом доїхала до Дніпра. Всі допомагали і морально, і фінансово. Підтримка була. Допомагав головний сержант 93 бригади Холодний Яр Третяк Сергій, телефонував завжди. Турбувався за пораненого побратима, його дітей. Сусіди усі знали про те, що у нас в родині відбулося».

Спочатку Одинока місяць лікували у військовому госпіталі Мечникова.

«Потім підфартило – приїхали німецькі спеціалісти. Я їм був дуже цікавий, бо розібраний практично увесь. І вони мене забрали у Бундесвер централ кранкін хаус, тобто Центральний військовий шпиталь німецької армії. Ну а там вже пішла боротьба з усіма бактеріями, ускладненнями. Реконструкція кісток, ендопротези.
Загалом це продовжувалося майже два роки.

У Німеччині українська діаспора дуже сильно підтримувала. Там є багато українців, вони об’єдналися і допомагали. Телефони нам поповнювали, бо ціни там високі. Мені головне, щоб інтернет був, щоб можна було спілкуватися з рідними.

Для мене було важко те, що я майже два роки провів у «камері». В комфортабельній, одиночній, але «камері». Півтора роки не ходив – коляска, ліжко. Потім почав ходити – покурити, прогулятися біля шпиталю. Через п’ять місяців зламав пластину у хребті. Знову коляска, три операції, знову вчитися ходити.

Коли лежав у палаті, по телевізору було лише два канали – Беларусь24 та РТР Планета, Росія. І все! Дивлячись цей рашенський канал можна просто прозріти. Від того, що там кажуть – в Україні, мовляв, вбивці, дітей їдять. Українських каналів у Німеччині немає.

Персонал лікарні казав мені «Слава Україні!», «Добрий вечір», «Добраніч», «Доброго ранку». А так, щоб дізнатися про війну в Україні – ні. Немає джерел інформації. Хіба що приїздять у Німеччину наші колишні полонені – Володимир Жемчугов, Володимир Балух. Виступають, розказують правду. Але це крапля в морі. Україна повинна більш активно розповсюджувати інформацію, що у нас в реальності відбувається. Німці нічого практично не знають про нас».

Вразило Олексія, що усі військові медики шпиталю проходять марш-кидки на 5 кілометрів, незалежно від комплекції, статі, віку. «Біжать, вдягають рюкзак – повна викладка – і поперли. І броди, і перешкоди. Якщо поганий результат, тебе не виженуть, але служитимеш до кінця контракту. Потім скажуть – до побачення. Ви не придатний».

Загалом про Німеччину Олексій згадує з теплотою.

«Якось ліг спати, проходить пара хвилин, у двері заходять без стуку. А зазвичай вони стукають. І починають співати. Одна німкеня несе торт, великий, зі свічками, друга німкеня співає пісню з листочка: «З Днем народження тебе». Я був дуже схвильований. Відкрив я пакет з подарунками, а вони туди квиток додому поклали. Ось така турбота була».

У Олексія та Вікторії троє дітей: дві доньки – 22-річна Ліза і 14-річна Катя, а також 10-річний син, якого назвали так само, як і батька – Олексій. Діти дуже пишаються своїм батьком. Син повісив у кімнаті прапор і атрибутику 93 бригади, поруч поставив гіпсову фігурку БМП-2, яку подарував батько.

Share