«Він величний. Великий. Найбільший зі знаних мною патріотів. Нам до них рости й рости… Вибач, братику, не врятували»

 

Цей щемний пост про друга Юліана Циганка написав на своїй сторінці у Facebook Volodymyr Byno.  Після поранення у 2015 життя воїна перетворилося на суцільне пекло. Юліан переніс численні операції, коми та кілька разів клінічну смерть! Три роки надважкої боротьби за життя…

«Ми повернулися із позицій на базу. Сидимо півколом біля закіптюженого алюмінієвого казанка. Їмо макарони-ракушки. Не такі смачні, як теплі.

Юлік поправляє свою гранату на бронику, яку деколи ховає від «вищестоящих», щоб не шарахались.

— Юліку, а чого це в тебе Ф-ка, а не РГД? (Ф1- оборонна граната, з величезною дистанцією ураження)

— Щоб більше мутантів з собою на той світ забрати. Я їм так просто не дамся. («Мутантами» Юліан називав сепаратистів. Були ще «рашкани», «лєгітімний», «дєлкі» і т.д.)

— А полон? Обмін? Не варіант?

— Нє, ніяк. Ти ж чув, там за одних 2 тисячі доларів дали і тільки тоді їх відпустили. За мене нема кому дати таке бабло, — дуже безпосередньо, по-простому сказав він, не намагаючись викликати співчуття.

— Я б за тебе заплатив 2 тисячі — кажу напівжартома, роздлубуючи металевою ложко-виделкою грудку склеєних макаронин.

— Шо, точно?

— Ага.

— А в мене нема двох тисяч, щоб за тебе заплатити якшо шо. Тільки життя своє можу віддати. Це все, що я маю.

Тільки життя…

Саме так і сказав. Може не слово в слово. Але суть була саме такою.

Він любив говорити такими гучними фразами, які можуть трапитись хіба у підручниках з історії для початкових класів, або ж у пафосних промовах депутатів. Але Юлік, на противагу їм, справді так вважав.

Він жив цими контрастами: чорне — біле, свій — чужий, честь — безчестя. Тому й найважчим після поранення на фронті йому було називати себе «напівлюдиною», без своєї колишньої фізичної сили, без свободи, за яку він так боровся.

Про нього знімали сюжети. Про нього говорили у новинах. «Допоможіть воїнові АТО». Допоможіть воїнові… Смішно звучить, правда? Начебто той, хто «допомагає» — більший, благородніший, сильніший.

Я не міг опубліковувати ті відеоролики. Просто тому, що з Юліка там робили об’єкт жалю, а він не такий. Він величний. Великий. Найбільший зі знаних мною патріотів.

Спецоперація «бронепоїзд», будь-який нічний бойовий виїзд, охорона, супровід — він підписувався на все.

І не нам його жаліти, чи співчувати. Сплачувати борг таким як він — це радше обов’язок, життєва потреба.

Але він все-таки помилявся. Незнайомі йому волонтери, настоятелі храмів, українці з-за кордону та інші небайдужі люди зібрали на його лікування значно більше грошей, аніж ті дві тисячі доларів.

Шкода, що і вони не допомогли.

Братику, пробач, що не вберегли.

Кожен знає, як Юліан обожнював зброю. Вона була для нього всім. Йому дуже подобалося його псевдо «Таклбері» (це такий схиблений на зброї поліцейський зі старої комедії).

Справді, з тим кіношним образом у нашого Юджина було багато спільного. Я деколи навіть по-дружньому кепкував з нього: «між найкрасивішою жінкою в світі і снайперською гвинтівкою, ти вибрав би друге». А він і не заперечував).

Мабуть, десь у раю зараз терміново добудовують окрему зброярню для нашого Юліка.

P.S. Із ним можна буде попрощатися об 11:00 у четвер у Гарнізонному храмі. Похований буде на Личаківському цвинтарі, як віін того і заслуговує. Хто може — приходьте по формі.

P.P.S. Коли він дзвонив, у мене на телефоні з’являлася ця фотографія. Мені вона дуже рідна і близька. Нехай і залишилось від неї лише 28 кілобайтів.

Я зробив її на посту, у грудні 2014-го, якраз перед ротацією.

Він — на пагорбі. У самісінькій гущі луганської зими. І я йду до нього. Дотягуюсь… Доростаю…

Усе життя…

Share

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.