Запам’ятайте їх усміхненими. Царюйте на небесах, хлопці! Наше небесне воїнство прийняло ще сімох сміливців. Гірко

У тилу липень – період відпусток і курортів, фестивалів, жнив, садово-городніх клопотів, зрештою, перегляду (нишком) чемпіонату світу з Росії…

А на фронті ще тим “курортом” стали окопи на “нулі”: незважаючи на “хлібне перемир’я”, обстріли щодня обчислювалися десятками.
Унаслідок бойових дій у липні 2018-го загинули та померли від отриманих раніше поранень сім українських воїнів.

Частково “хлібне перемир’я” таки спрацювало: сім “двохсотих” за місяць – це найменші втрати ЗС України з початку року.

Однак для нас це в будь-якому разі не “лише”, а “аж” сім. Загинули семеро сміливих, сім світів…

Наймолодшому – 21, найстаршому – 44. Один – іноземець з українським походженням, в іншого – лишилася вагітна дружина. Усі – контрактники ЗСУ.

Із цих втрат по дві – в 14-й, 53-й і 72-й окремих механізованих бригадах, ще один полеглий – із 36-ї бригади морської піхоти.

Двоє – обстріли, двоє – підриви на мінах і розтяжках, двоє – бій із ДРГ, один – убитий снайпером.

Місцями загибелі чи отримання смертельних поранень стали райони Попасної і Золотого-4, по двічі – смт Новолуганське і Кримське на Луганському напрямку; також – село Водяне під Маріуполем (Донецький напрямок).Упродовж місяця по всьому фронту було сім днів навіть без санітарних втрат (по нулю як “двохсотих”, так і “трьохсотих” – поранених).

А загалом за весь липень, відповідно до звітів речників ООС і МОУ, “Новинарня” нарахувала 38 поранених.

Для порівняння: у червні 16 українських військових загинули і 71 зазнав поранень; у травні – 17 загиблих і 91 поранений.

Таки якесь “перемир’я” з 1 липня…

Але воно стало останнім у житті для семи українських воїнів.

Згадаймо їх ще раз. І пам’ятаймо завжди. Вони померли за нас.

Морпіху Едуарду Федорову був 21 рік.

Хлопець народився 10 серпня 1996 року в селі Валява Городищенського району Черкаської області.

Після школи навчався в Шевченківському коледжі Уманського національного університету садівництва. У 2015-му був призваний на строкову службу, а по її завершенні весною 2016 року підписав контракт зі Збройними силами.

Після “Десни” був зарахований до складу 503-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ: звання – матрос, посада – навідник.

Навесні 2018 року Едік, як називали його односельці, одружився. У вересні в нього має народитися син або дочка…

Але 27 червня під час виконання бойового завдання поблизу селища Водяне Едуард Федоров отримав поранення снайперською кулею. Через п’ять днів боротьби за життя, 2 липня, боєць помер у госпіталі Харкова.

Похований у рідному селі Валява.

Залишилися мама, сестра, молодший брат і вагітна дружина.

В армію поліщук Іван Борсук приходив аж тричі. Хоча людиною був не військовою (у 2006 році закінчив Західноукраїнський коледж “Полісся” в місті Березне Рівненської області, де навчався на правознавчому відділенні.

У 2006-2007 роках він проходив строкову службу – у військовій частині А0284 (80-та окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ).

Після початку війни з Росією був призваний до лав ЗС України за мобілізацією в третій хвилі. У серпні 2014-го – січні 2016 року служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді ЗСУ.

За виявлені мужність та героїзм під час боїв у місті Дебальцеве указом президента України від 26.02.2015 Борсук був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

А у травні 2018 року Іван повернувся до ЗСУ вже на контракт – пішов до 14 омбр (ППД – Володимир-Волинський).

Під час останньої ротації на Луганщину чоловікові мало виповнитись 32 – Іван народився 9 липня 1986 року в селі Лютинськ Дубровицького району на Рівненщині.

Однак 29 червня, під час обстрілу позицій підрозділу 14-ї бригади в районі Попасної бойовиками – із застосуванням РПГ та стрілецької зброї – Іван Борсук отримав вогневе кульове поранення голови.

Медики боролися за життя воїна десять днів… Та смерть виявилася сильнішою – 8 липня Іван помер у Харківському військовому госпіталі.

Поховали його в рідному Лютинську.

Залишилися батьки, старша сестра, дружина і дочка 2009 року народження.

Іван Мельник народився 10 березня 1978 року в Хмельницькому.

Однокласники згадують його як активіста і відданого друга, який дуже змінився з початком війни – став замкнутим, замисленим… І пішов боронити Україну справді за покликом серця, хоча й був призваний за мобілізацією.

Більше року відслуживши в Нацгвардії, після демобілізації Іван повернувся у ЗСУ вже на контракт. Був командиром відділення у 14-й окремій механізованій бригаді, водив БТР.

Останнім часом виконував завдання поблизу села Катеринівка Попаснянського району Луганської області.

Загинув уранці 17 липня на блокпосту внаслідок зосередженого вогню з боку бойовиків “ЛНР” в районі селища Золоте-4, яке наприкінці червня остаточно взяли під контроль українські військові.

Поховали Івана Мельника на Алеї Слави кладовища міста Хмельницький у мікрорайоні Ракове. Залишилися мати і брат.

Артур Безсмертний був громадянином Латвії.

Він народився 12 жовтня 1984-го в місті Лієпая, три роки служив у латвійській армії.

Але Україна Артурові була не чужа – його батько походив із Царичанського району Дніпропетровської області. Там, у рідному селі Прядівка, його могила. Тепер – і свіжа могила Артура.

Син щороку приїздив на кладовище до тата, який помер сім років тому. Під час чергової такої поїздки у 2015-му Безсмертний вирішив залишитись в Україні, щоб захищати від ворога свою другу батьківщину.

Як негромадянин України він спершу опинився у ДУК “Правий сектор”, де побратими називали його “Латиш” або “Ронін” – вільний воїн, який воює там, де вважає за потрібне.

Після загибелі свого командира і друга Григорія Семенишина (друга Семена) в січні 2016-го Артур повернувся до Латвії, але через півроку знову приїхав в Україну і підписав контракт на службу в ЗСУ.

Як розповіла “Новинарні” колишня заступниця командира 1-го батальйону по роботі з особовим складом 54-ї механізованої бригади Оксана Якубова, спершу Ронін призвався саме в її батальйон. Але оскільки він був чудовим снайпером, невдовзі його перевели до взводу снайперів.

Пройшов бої на Світлодарській дузі 2016-2017 років, брав участь у штурмі “Чарівного лісу”.

Ветеран АТО Валерія Бурлакова згадує, як Ронін організував роздільний збір сміття на позиції “Палуба”.

“Як ми ржали – “європеєць“, і як все одно складали папір окремо, а пластик окремо. In the middle of nowhere, на дебальцевській трасі, невідомо навіщо. Але чому б ні…

Як він психував через те, що довго не міг підписати контракт – іноземець же ж. Складно.

І ще як показував фото свого маленького сина, і як годинами міг розповідати про нього…” – пише Лєра.

У травні 2018-го, коли 54 омбр почала готуватися до ротації, Латиш перевівся у 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців і залишився на Світлодарці.

Там, під селищем Новолуганське Донецької області, він і загинув увечері 26 липня, підірвавшись на міні під час зміни позиції групою прикриття.

Поховали вільного воїна, який воював за Україну, поруч із батьком у Прядівці.

В Латвії в Артура залишилися мати й син.

Іван Войтенко не випадково отримав серед побратимів прізвисько Дядя Ваня – завжди усміхнений, дружній, готовий підтримати й допомогти, він був для кожного з них як рідний.

Старшина інженерно-саперної роти 72-ї бригади ЗСУ Іван Войтенко народився 22 січня 1974 року в Білій Церкві.

Закінчив профтехучилище, відслужив строкову службу в армії. І залишився у війську, продовжуючи надстрокову службу на посаді командира відділення взводу зв’язку інженерно-саперного батальйону 72 омбр. Проходив навчання в роті прапорщиків у Кам’янці-Подільському.

На війні Іван В’ячеславович – фактично від початку бойових дій у 2014-му. Пройшов бої за Савур-Могилу, виходив з Ізваринського котла, боронив Волноваху та Авдіївку.

Його командиром був славної пам’яті Євген “Юджин” Сарнавський – один із найвідоміших саперів 72-ї, який підірвався на міні біля Новоселівки й через тиждень помер від ран у шпиталі в червні 2017-го.

Дядя Ваня Войтенко – старший прапорщик, командир інженерно-саперного взводу, старшина інженерно-саперної роти інженерно-саперного батальйону 72 омбр – загинув одразу – через рік, 27 липня, на Світлодарському напрямку, під час проведення інженерної розвідки підступів до позицій українського війська.

Як зазначають у прес-центрі ООС, “користуючись режимом припинення вогню, ворог активізував діяльність диверсійно-розвідувальних груп, які здійснюють мінування місцевості в районі наших позицій, в тому числі й з використанням заборонених міжнародними конвенціями протипіхотних мін”.

Будучи командиром підрозділу, Войтенко не скористався своєю владою, щоб делегувати небезпечне завдання комусь іншому, а виконував його особисто.

“Завершивши огляд та знявши декілька російських «сюрпризів», він залишився в небезпечному районі й прикривав вихід групи, яка доставляла докази російської агресії.

Впевнившись, що група відійшла на наші позиції, доповів про завершення виконання завдання. За мить пролунав вибух“, – розповів речник ООС.

“Підлеглі за хвилину були біля свого командира, але врятувати його вже не змогли. Ймовірно, спрацював керований ворогом фугас“, – додав він.

Командування Об’єднаних сил представило Івана Войтенка до нагороди посмертно.

У 44-річного полеглого сапера сапера залишилися дружина, дочка та син, який, як і батько, став військовим – вступив у Львівську військову академію імені Сагайдачного і тепер також служить у 72 омбр імені Чорних Запорожців.

Поховали Дядю Ваню на Алеї Слави кладовища “Сухий Яр” у Білій Церкві.

Старший солдат, командир бойової машини із 1-го механізованого батальйону 53 омбр ЗСУ Юрій Дженжера народився 2 грудня 1981 року в Запоріжжі.

Закінчив профтехучилище, здобувши фах кухаря-офіціанта, а згодом – Дніпровський індустріальний технікум.

Із січня 2016 року служив у Збройних силах України на контракті. Побратими називають 36-річного Дженжеру досвідченим і обстріляним воїном, який завжди користувався повагою, був добрим і товариським.

Юрій загинув близько 10-ї ранку 28 липня біля селища Кримське на Луганщині.

Як писала “Новинарня“, тоді диверсійно-розвідувальна група у складі до 15 бойовиків здійснила спробу захопити позиції його підрозділу.

Бій від початку був нерівним, адже на спостережному посту між Кримським і Сокільниками, який намагалися захопити бойовики, чергували всього четверо бійців ЗСУ.

Старший на посту Юрій Дженжера встиг повідомити ротному про атаку та разом із 25-річним Василем Плотніковим першим кинувся відбивати наступ ворога.

До моменту прибуття резерву 53-ї бригади Юрій та Василь загинули, ще двоє бійців – Владислав Ніколайчук та Ігор Правдун – зазнали поранень середнього ступеня тяжкості, але продовжували стримувати ворожу ДРГ.

Підмога змусила терористів відступати під прикриттям артилерійського вогню, українські військові били їм навздогін із мінометів.

Поховали Юрія Дженжеру в Запоріжжі на Осипенківському цвинтарі.

Залишилися дружина та дочка-школярка, яку Юрій дуже любив і дуже нею пишався.

Василь Плотніков народився 21 серпня 1992 року в Новомилорадівці Криничанського району Дніпропетровської області.

Надалі мешкав у селі Кислівка Куп’янського району на Харківщині. Там закінчив школу, пішов на строкову службу в армію. Повернувшись, працював на Рубіжанському картонно-тарному комбінаті начальником відділу охорони, згодом – у Харківському танковому інституті.

У лютому 2018 року юнак пішов служити в ЗСУ на контракт як стрілець-помічник гранатометника до 53 омбр (1-й мехбат).

Загинув Василь разом із Юрієм Дженжерою 28 липня, відбиваючи атаку ворожої ДРГ біля селища Кримське на Луганщині.

Побратими Василя, які приїхали до Кислівки провести його в останню путь, розповіли виданню “Наш рідний Куп’янськ” свою версію того бою.

За їхніми словами, професійно підготовлені диверсанти-росіяни вночі під прикриттям мінометного обстрілу зробили прохід через заміновані численними розтяжками чагарники, які ростуть на фланзі оборони 53 омбр.

Відлежавшись у тих кущах, вони дочекалися, коли українські бійці на блокпосту почнуть готувати обід, і несподівано напали збоку, застосувавши автомати з глушниками. Черговий на блокпосту встиг залягти і відкрити по нападниках вогонь з автомата. Його стрілянину почули побратими з інших підрозділів і висунулися на підмогу.

Атаку ДРГ було відбито, четверо бойовиків були вбиті й не менше шести отримали поранення…

Юрій Дженжера та Василь Плотніков загинули від кульових поранень.

Односельці згадують Василя як порядного, чесного й справедливого хлопця, який поважав старших і завжди був готовий прийти на допомогу.

25-річний воїн був найстаршим сином у багатодітній родині.

У Плотникова залишилися батьки та п’ятеро братів і сестер.

Share

One Comment

  1. Ward Cozadd

    I just want to mention I’m beginner to blogging and site-building and definitely enjoyed your web page. More than likely I’m likely to bookmark your site . You actually come with great posts. Many thanks for sharing your website page.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.